Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— А таки тішить!
— …Усі оті лабузнення, кадіння, величання, поклони та поклони, акафісти, молебні? Лизь-лизь та й лизь-лизь? Хіба не так?
— Ти, бачу я, Петрусю, важиш проти основи основ?
— Важу, Господи, — не заперечував святий Петро.
— І смієш про те признаватись!
— Смію, Господи.
— А слід мені лише кивнути пальцем…
— Кивайте.
— …і тобі не бути вже в службовому переліку святих.
— Не бути то й не бути: всі ходимо під Богом.
— Та ти ж від людської роботи одвик.
— Як-небудь проживу.
— Але як же…
— Я ж був колись рибалкою, Господи, — і святий Петро посміхнувся, згадавши блаженні часи бурхливої молодості. — Ви ж пам’ятаєте, Боже, як на озері, десь біля Генісарета здається, синок ваш ходив по хвилях, мов по суші. А коли це спробував зробити я… — і старий Петро засміявся, — мало не втоп!
— Ну, от бачиш! Не по чину пішов. Еге ж! — і сказав тоном наказу: — Треба цю вчительну халепу записати в нову редакцію Євангелія.
— Давно вже записано, Боже.
— І всі це вивчають?
— Вивчають.
— І всюди тебе лають, картають, скромадять і ганять?
— Аякже!
— Коренять і шельмують?
— Ого-го!
— І ти раденький з того?
— Раденький, Господи.
— А яким ти голосом говориш про це?
— Бодренним, як і велено, Господи.
— Прочухани любити слід.
— Щоб і ногами не дриґать?
— Як то?
— А так! Є десь така приказка: «Не рад пес, що вбитий, ще й ногами дриґає». Ось як! А я таки дриґаю…
— Додриґаєшся!
— Але ж я… вже просто не можу більше вчувати, як ти, Господи, приймаєш не від добрих та щирих людей, а від кадильників, підхлібників та полизачів, приймаєш молитовне величання, за те прощаючи смертні гріхи. Не супроти Господа Бога гріхи, а проти людей, проти правди! І я вже не хочу, заради моєї посади високої, заради лакомства нещасного, терпіти любов твою до себе самого, терпіти все оте…
— Ще одне слово, — застеріг Господь, — і ти передаси ключі від раю комусь іншому, Петре.
— Та мої ж заслуги перед престолом Всевишнього відомі всім!
— Але ж усяку відомість можна перевідомити. Ми оголосимо, буцім за останніми даними богословської науки — найбільші заслуги перед престолом Всевишнього має не святий Петро, а, приміром, святий…
— Ще одне слово, Вседержителю, — спокійно застеріг апостол, — і доведеться переписувати весь виклад Нового Завіту.
— Мовчу, мовчу… — гірко зітхнувши, сказав Преблагий.
— Мовчання пориває до мислення, Боже.
— Ти певен? А я став балакучий… еге?
— Еге.
І вони — там, на закрайку хмари, ті двоє старих і сумних парубків, замислились, задумались, і чимало гіркого було в тому роздумі, хоч Господь Бог так, видно, ні до чого й не додумався, бо після досить затяжної мовчанки мовив:
— Ти таки, Петрику, спустися вниз і довідайся лишень, і запиши: що за чесний і шляхетний діяч так щиро там розкадився, як його звуть, якого роду, яку посаду посідає, в котрий раз одружений, скільки має законних тещ і незаконних дітей, чи не бував раб божий у поганських країнах та чи не вклонявся там чужовірним божкам та ідолам… — І він іще довго, пан Бог, напоумляв апостола Петра, а наостанку знову мовив: — І взагалі спитай: чого ж він хоче, той предостойний кадильник, чого жадає від нас за свою прещедру хвалу?
І святий Петро, в которий раз, скорився.
— Та ще дізнайся: хто це там пір’я підсипав у наш ладан? І запиши… і запиши!
— Добре, Господи, — сумно сказав він. — Служба є служба…
— А служба Божа — найпаче.
— Нехай, — сказав Петро і низенько вклонився. — Піду. Спущусь туди. Все взнаю. Й запишу.
І осінив себе хрестом.
А Вседержитель сказав:
— Боже помагай.
— Боже помагай! — глузливо кинув своєму ковалеві й пан обозний. — Можеш мене! Свого пана! Покинути! Одного! Серед степу!
— Можу, — знизав плечима Михайлик.
— Кохайлику! — ставши близенько, з-за спини стиха проворкувала Роксолана.
— Параско, одійди! — гримнув на неї обозний, назвавши свою пані її хресним ім’ям, як це завжди бувало, коли він сердився.
Роксолана відійшла.
— Але на чім же ти поїдеш? — кепкуючи, спитав Михайлика обозний.
— Верхи, — відповів за нього Мамай.
— А твоя неня?
— І паніматка — також верхи, — посміхнувся Козак Мамай і поважливо блимнув на Явдоху, що йому подобалася все більше та більше, щира українська мати — з усіма її достойностями й вадами. — Чи не так, ненько?
— Нема ж на чім верхи, — повела плечем Явдоха.