Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Я сам, мамо, я сам! — кинувся за нею й Михайлик, підважив собі на плечі тую прездорову озію, а матінка, скільки могла захопити, набрала попід грушею жужмом кілька подушок та й поспішила за сином, котрий нітрішки й не захекався, в забавку дотягши панську перину до кадильного вогнища.
Захоплений кількахвилинною можливістю звернутись без перешкод із тим кадінням до Господа Бога, — бо ж Мамай, нарешті, дав йому спокій, — пан Купа й не помітив нічого, а побачивши, зразу й не зрозумів, навіщо це мама з синочком прицупили сюди перину та подушки, але наступна ж мить усе йому відкрила.
Михайлик своєю шаблюкою, котра в руках у велетня здавалась іграшкою, швиденько пропоров перину, а паніматка те ж саме з подушками вчинила кривим турецьким ятаганом, який вона завжди носила при поясі, — та й полетіло на горющу купу ладану тонко дране пір’я, понаскубане руками кріпачок та полонянок — і з курячих крил, і з когутячих косиць, і з качиних плавців, і з качурових кучериків, і з гусячих маховиків, і з усякої іншої птиці, крім хіба дикої качки, бо її пір’ям подушок не набивають зроду-звіку, щоб ночами не боліла голова.
Вивернувши все те на купу ладану, мати й син зухвало поглянули на Пампушку з Роксоланою, котрі аж отетеріли, вражені таким зухвальством, аж ні пари з уст не могли пустити, — запитально зиркали і на Мамая, на дивні та прекрасні очі його, що в них раз по раз мерехтіли якісь чортячі вогники вдоволення, і Михайликові з матінкою приємно було бачити, як сіпався в нього кінчик правого вуса, що, видно, означало похвалу — людям, Богові й природі, як розкошлана брова його звелася крутіше навіть, ніж те було завжди, і він зареготав:
— Бодай вас Бог любив, а мене молодиці!
Стиха пирснула й полонена татарка.
Боязко засміялися й наймити.
І тільки пан Купа з дружиною ще й досі мовчали.
Та бридкий сморід паленого пір’я змусив усіх одступитися від купи ладану, що його пахноти вже не могли занюшити — ні наймити, ні джури, ні козацтво, ні обозний з дружиною, ні сам пан Бог.
Демид Купа, розлючений, згадавши нарешті, що в нього є язик, лаючись і лементуючи, наскочив на Михайлика, котрий уже дотрушував над жертовним вогнем перину:
— Схаменись, дрантогузе чортів!
— Не лайтесь, пане.
— Не нюхав мого канчука?
— А ти, пане, мого кулака, — і хлопець спокійно простиг Пампушці-Стародупському свій кулак, здоровенний, мов дривітня. І стиха додав: — Він смертю пахне.
— Закатую!
— Я не кріпак тобі, пане.
— Всі хлопи скоро мають стати кріпаками! — і заверещав зненацька: — Ге-еть!
— Ой! Грім рака вбив! — удавано злякавшись, посміхнувся Козак Мамай.
— Геть з мого дому!
— А хіба це ваш дім? — простодушно спитав Михайлик, рукою широко обвівши й степ, і неозорі далі, і синій дзвін небес.
— Невірний слуга — гірший ворога, — граючи найчарівнішими низами свого лоскотливого голосу, протуркотіла пані Роксолана. — Але ж ти досі був слугою вірним.
— Я слугою не був, — знизав плечима Михайлик, і йому вже й самому дивно було, що могло збурити йому кров, коли він тримав на руках оцю вгодовану кралю.
— Ми таки не слуги, — потвердила й неня.
— Я — коваль, — мовив Михайлик, і так він це мовив, аж сам Козак Мамай від задоволення почервонів, так гаряче сказав, буцімто й справді немає в світі діла кращого, як бути ковалем.
— Не вклонюсь багачу, бо сам хліб молочу, — єхидкувато посміхнувся Козак Мамай, і з його коротенької люлечки сипонули, затріщавши, важкі, веселі іскри.
Ніби одна з тих іскор попала обозному в око, бо він, репетуючи, аж зайшовся:
— Пріч! Геть! Згиньте з очей!
— Але ж навіщо ти так сильно, Діомиде? — докірливо спитала Роксолана. — Ти його лиши мені, оцього ведмедяку, коваля оцього, лиши!
— Навіщо він тобі? — здивувався Пампушка.
— Візьму за покоївку, — без соромá казка грайливо блиснула своїми вишнево-темними зорями пані Купа. — Служитиме мені при вдяганні. При купанні. При постелі. При…
— Ах ти ж кобило ногайська! — несподівано визвірилась на свою пані ковалева ненька і раптом розійшлась, як шуря-буря: мати захищала сина.
— Чого це ти, Явдошко? — спитала пані, мовби й не чула її образливих слів.
Але Явдоха, мати, як левиця, відбороняла молодого коваля від посягання примхливої пані, бо страшнішого за це для будь-якої матінки нічого бути не могло.
— Щоб тебе несвіцький сором побив! — кричала вона. — Сто ножів тобі в твою мотрю, — чого, бач, захотіла! Кому що — до мого сина, а тобі — зась! Така, бач, добра пані, що ледве в матню йому не вскочить! Та в тебе ж коло пупа — чортів купа! Але зась! Але зась!