Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

І перевела свій лагідний материнський погляд на Михайлика.

І ніжно вхопила свого хлопчика за комір.

Та й сказала:

— Ходімо звідси, соколочку мій! — І таким сонечком, такою добротою сяяло її ще не старе, кругленьке, але вже зморшкувате й горем крашене обличчя, що серце в Михайлика тьохнуло, і він свою маму поцілував у лоба. — Ходімо, синку! Га? — ще раз повторила вона.

Та й замовкла. Вже більше й не лаялась.

І зовсім не тому не лаялась вона, що вичерпалась або стомилась, ні, а тому тільки наша Явдоха замовкла, що в неї, в доброї нені Михайликової, як і в усякої статечної паніматки, вельми розвинене було почуття міри, і вона ще змалку знала польську мудрість: «Цо занадто, то нє здрово!» — тобто — крути, та не перекручуй, — і завжди наша Явдоха цю мудру істину прикладала до життя.

— Повернімося звідси додому, синку? — спитала вона в свого добродушного хлопчика. — В нашу рідну Хоролівщину? Га?

— Авжеж, — радо погодився Михайлик. — Я давно вже хочу додому.

— А може, все-таки поїдемо далі, парубче? — спитав у хлопця Козак Мамай і загадково посміхнувся. — Зараз оце й рушимо разом? Ну?

— Та я ж — не сам-один, я — з мамою, — зашарівся простодушний коваль.

— Попросимо до гурту й маму, — і Козак підійшов до Явдохи й доземно вклонився їй, б’ючи чолом. — Поїдемо, паніматко, разом?

— А куди ж?

— Туди ж, куди ви оце їхали: до міста Мирослава.

— У цього падлючища нам більше не служити, — кивнула вона до пана Пампушки і заклопотано знизала плечима: — Як же ми там проживем?

— Аби живі, а голі будемо! — жартом одвітував Мамай і заходився сідлати Добряна, свого баского білогривого воронька.

А дух паленого пір’я, забиваючи пахощі росного ладану, тим часом уже долинав у блакиті куди слід, аж до престолу Всевишнього.

І пан Пампушка спересердя чхнув.

Чхнув і збентежений чимось Песик Ложка.