Острів Дума
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля»
- ISBN: 978-966-140-019-0
- Переводчик: Красюк Олександр
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Острів Дума». Краткое содержание книги:
— Не переймайся. Сиди собі і просто повільно й глибоко дихай. Вона ледь змахнула рукою й заплющила очі.
Старої у величезному солом’яному капелюсі ніде не спостерігалося, але обидві половини залізних воріт стояли розчахнуті навстіж, так ніби в неї очікували на гостей. Чи вона знала, що нам треба буде розвернутись.
Я не витрачав часу на роздуми, а просто заїхав задом у ворота. На мить побачив мощений прохолодними блакитними кахлями двір, тенісний корт і величезні двостулкові двері з угвинченими в них залізними кільцями. Відтак я розвернувся носом додому. Ми доїхали туди за п’ять хвилин. Зір в мене знову став ясним, як вранці, коли я прокинувся, а то й кращим. Якщо не зважати на легке свербіння в правому боці, я почувався просто чудово.
Крім того, я відчував потужне бажання малювати. Не знав поки, що саме, але я буду знати, коли всядуся у Малій Ружі перед розгорнутим на мольберті альбомом. Я був певен цього.
— Я хочу помити машину, — сказала Ілса.
— Ти б краще лягла. Бо маєш вигляд до півсмерті побитої людини.
Вона відповіла змученою посмішкою.
— Пів — це краще, ніж нічого. Пам’ятаєш, мама любила так казати?
Я кивнув.
— Ну, а тепер іди, я сам помию, — і попрямував до північно го боку Великої Ружі, де на стіні висів змотаний шланг. — Там осе підключено й готове до використання.
— Ти певен, що ти сам у порядку?
— Я в нормі. Ти, мабуть, просто з’їла більше за мене того тунцевого салату.
Вона знов спромоглася на посмішку.
— Я завжди не була байдужа до власноруч зроблених страв. Тату, ти героїчно вивіз нас звідти. Я б тебе поцілувала, але в мене зараз такий віддих...
Я сам поцілував її. В лоба. Шкіра була холодною й вогкою.
— Марш у постіль, міс Булочко — це командирський наказ.
Вона пішла. Я відвернув кран і став поливати бік «шеві», роблячи це довше, ніж було потрібно, аби дати їй час міцно заснути. Так і сталося. Поглянувши крізь напівпрочинені двері меншої спальні, я побачив, що вона лежить на боці, спить, як спала в дитинстві: одну руку підклала під щоку, а коліно підтягнула собі майже під груди. Ми гадаємо, ніби змінюємося, а насправді зовсім ні — так каже Ваєрмен.
Може si, може no — і так каже Ваєрмен.
— 14 —
Щось підштовхувало мене — можливо, воно сиділо в мені з часу аварії, хоча напевне щось пристало до мене також на острівній дорозі, і тепер воно також підштовхувало мене. Я не пручався. Не певен, що взагалі зміг би йому опиратися, тож я й не намагався. Я був заінтригований.
Сумочка моєї дочки лежала на журнальному столику у вітальні. Я відкрив її, витяг портмоне і перегорнув фотокартки. При цьому почував себе трохи хамлом, проте лиш трохи. «Це зовсім не схоже на крадіжку», — запевняв я сам себе, хоча є багато способів крадійства, хіба не так?
Побачив фотокартку Карсона Джонса, яку вона показувала мені в аеропорті, але це було не те, що мені потрібно. Мені потрібен був не він сам. Мені потрібен був він з нею. Мені потрібне було фото, де вона з ним парою. І я таке знайшов. Позаду них виднілися ящики з огірками і кукурудзою, схоже, хтось сфотографував їх десь на придорожньому ринку. Вони стояли обійнявшись — усміхнені, молоді, красиві. Одна рука Карсона Джонса, певне, лежала на затягнутому в сині джинси опуклому задку моєї дочки. О ти, навіжений християнин. Права рука мені ще свербіла, поколювала повільними вогняними мурашками. Я почесав її, почесав крізь неї, і в тисячний раз дістав свої ребра. Ця фотокартка також була в захисній пластиковій плівці. Я її витяг, нервово — як грабіжник на першому в його житті ділі — озирнувся через плече на напівпрочинені двері кімнати, де спала Ілса, відтак перевернув фото.
Чи міг я довіряти поклоннику, котрий називає мою дочку Динькою, а сам підписується Смайлі-Сміхованцем? Гадаю, ні. Можливо, це нечемно, але ні — я вважав навпаки. Хай там як, а я знайшов те, що шукав. Не одного, а обох. Я знову перевернув фото, заплющив очі й уявив собі, ніби торкаюся кольорових образів на ньому правою рукою. Хоча відчуття доторку було зовсім не уявним; гадаю, про це навіть зайве казати.
Минув якийсь час — не знаю точно скільки часу спливло — я повернув фотокартку до її пластикової оболонки і засунув портмоне під паперові серветки й косметику на ту ж глибину, звідки його попередньо витяг. Відтак знову поклав сумочку на журнальний столик і пішов до своєї спальні взяти Ребу Ляльку-Контролерку-Люті. Затиснувши її під пахвою кукси, я пошкандибав нагору до Малої Ружі. Пам’ятаю, повторював собі: «Я зроблю з тебе Моніку Селеш[99]», — всадовлюючи Ребу перед вікном, хоча з тим же успіхом вона могла бути Монікою Голдстайн[100]; коли йдеться про пам’ять, ми всі займаємося підтасовкою. Євангеліє від Ваєрмена.
Зараз я набагато краще, ніж мені того хотілося б, розумію все, що тоді відбувалося на Думі, але саме той пополудень бачиться мені дуже непевним. Пам’ятаю лише, що мене охопила манія малювання, і що, поки я працював, скажена сверблячка пощезла геть з моєї неіснуючої руки; але я не пригадую, а знаю майже точно, що червоняста імла, яка в ті дні завжди застила мені зір, коли я був втомлений, кудись наразі зникла.
Не знаю, скільки часу я перебував у тому стані. Гадаю, що довгенько. Так довго, що коли закінчив, я був знесилений і зголоднілий.
Я зійшов вниз і просто біля холодильника нажерся м’яса разом із памороззю. Не хотів робити собі сандвіч, бо не хотів, аби Ілса взнала, що я так гарно почувався, що аж їсти захотів. Хай вона так і вважає, ніби причиною наших неприємностей був несвіжий майонез. Таким чином ми не витрачатимемо часу на пошуки інших пояснень.
Бо жодне з інших пояснень не здавалося мені раціональним.
Виївши півпачки різаної салямі, запивши ковбасу півпінтою солодкого чаю, я пішов до своєї спальні, впав у ліжко і провалився у безтямний сон.
— 15 —
Захід сонця.
Іноді мені здається, що найчистіші мої спогади про острів Дума — це помаранчеві небеса, кров’яніючі зі споду і блякнучі на вершечку, між зеленню і чорнотою. Того вечора я прокинувся, коли черговий славний день доходив свого кінця. Спираючись на костур, я, затинаючись і тремтячи (перші десять хвилин завжди були найгірші), пошкандибав до великої вітальні. Двері до Ілсиної кімнати були прочинені, її ліжко стояло порожнє.
— Ілсо? — позвав я.
Якусь мить відповіді не було. Потім вона відізвалася згори.
— На Бога, татку, це ти сам зробив? Коли це ти встиг?
Усі мої думки про болещі й немощі відлетіли геть. Я миттю подерся до Малої Ружі, намагаючись пригадати, що саме я там намалював. Щоб воно не було, я не зробив жодної спроби прибрати його десь подалі. А що як там щось жахливе? А що як мені прийшла чудова ідея намалювати карикатурне розп’яття, де верхи на хресті сидить Євангеліст Колібрі?
Ілса стояла перед мольбертом, тож я не міг бачити, що там на нім. Вона затуляла його своїм тілом. Навіть якби вона стояла збоку, єдине світло, що наразі потрапляло до кімнати, надходило від того чортового призахідного сонця; на тлі його сяйва альбом був просто чорним прямокутником.
Я ввімкнув світло, молячи Бога, щоб там не було чогось такого, що могло завдати болю моїй доні, котра приїхала до мене здалеку взнати, чи все зі мною тут в порядку. По її голосу я нічого не міг вгадати.
— Ілсо?
Вона обернулася до мене, з лицем радше здивованим, ніж розсердженим.
— Коли ти це зробив?
— Ну... — промовив я. — Відійди трішки вбік, еге ж?
— Твоя пам’ять знову грає з тобою в піжмурки, ге?
99
Тенісистка-чемпіонка родом з Югославії, з 1994 р. громадянка США.
100
25-річна жінка, одна з жертв повітряної атаки терористів на Світовий Торгівельний центр 11.09.2001.