Острів Дума

— Я в порядку.

Ми, з її двома сумками й комп’ютером, чекали на хіднику. Вона посміхнулася мені просто в очі.

— Ти ж помітив, тату? — спитала. — Не прикидайся, ніби ні.

— Якщо ти маєш на увазі обручку, то я її помітив. Якщо це не виграш з автомату за двадцять п’ять центів, то прийми мої вітання. Лін вже знає?

— Так.

— А твоя мати?

— А ти сам як гадаєш, тату?

— Гадаю... ні. Тому що вона зараз заклопотана дідусем.

— Дідусь — то не єдина причина, чому я тримала обручку в своєму гаманці весь час, поки була в Каліфорнії — щоправда показала там її Лін. Більш за все я хотіла показати каблучку тобі першому. Щось не так?

— Ні, люба, це зворушливо.

Так, я справді почувався зворушеним. Але я також непокоївся за неї, і не лише тому, що двадцять їй має виповнитися тільки через три місяці.

— Його звуть Карсон Джонс, а ще він навчається на богословському факультеті — ти можеш в таке повірити? Я кохаю його, тату, я дуже його кохаю.

— Це чудово, люба, — сказав я, відчуваючи, як жах повзе вгору мені по ногах.

«Тільки не кохай його аж надто дуже, — думав я. — Не занадто дуже. Тому що...»

Вона уважно подивилася на мене і її посмішка зів’яла.

— Що? Що не так?

Я забув, яка вона кмітлива, як швидко вміє читати в мене по очах. А хіба любов не випромінює власну психічну енергію?

— Нічого, мила. Просто трохи розболілося стегно.

— Ти прийняв свої заспокійливі пігулки?

— Звичайно... Я потроху їх зменшую. Планую зовсім відмовитися від них у січні. Зроблю собі такий подарунок на Новий рік.

— Тату, це чудово!

— Хоча новорічні рішення прийнято порушувати.

— Ти не такий. Тиробиш все, що вирішив зробити, — насупила брови Ілса. — Цього якраз не любила в тобі мама. Гадаю, вона тобі заздрила.

— Кохана, розлучення вже трапилося. Не приймай нічийого боку, о’кей?

— Ну, я розповім тобі ще дещо, — сказала Ілса, підібравши губи. — У Палм Дезерті вона страшенно часто зустрічається з певним сусідом. Каже, ніби вони просто ходять разом на каву, бо симпатизують одне одному — мовляв, Макс втратив свого батька минулого року, і Максові дуже подобається дідусь, і бла-бла-бла — але я бачу, як вона дивиться на нього і я... ні... зроби щось! — Губи в неї майже щезли, і я подумав, що вона зараз виглядає точнісінько як її мати. Наступна думка виявилася на диво втішливою: гадаю, з нею все буде гаразд, гадаю, якщо навіть цей святий Джонс піддурить її, з нею все’дно все буде гаразд.

Я побачив свою орендовану машину, але Джекові ще треба було під’їхати. Водії навкруги безупинно підбирали пасажирів. Я сперся боком на костур і обійняв свою дочку, котра подолала довгу путь від Каліфорнії, щоби побачитись зі мною.

— Не будь такою суворою до матері, о’кей?

— Тебе навіть не хвилює те, що...

— Найбільше мене хвилює сьогодні те, щоб ти й Мелінда були щасливими.

Я побачив у неї плями під очима і зрозумів, що хоч яка вона юна, а переліт її таки втомив. Подумав, ось вона добре виспиться, і все буде гарно. Якщо мої передчуття щодо її бойфренда правильні — я мав надію, що помиляюся, проте гадав, що ні — в наступному році на неї очікують чимало безсонних ночей.

Джек вже спромігся доїхати до терміналу компанії «Ер Флорида», проте ми ще мали час.

— У тебе є фото твого хлопця? Допитливий тато воліють знати.

Ілса розквітла.

— Заб’ємо.

Світлина, яку вона дістала зі свого червоного шкіряного портмоне, була в прозорій пластиковій упаковці. Ілса витягла її і подала мені. Я зрозумів, що цього разу моя реакція не була такою помітною, бо з її лиця не зникла приязна (насправді дещо глупувата) посмішка. А що я? Я відчув себе так, ніби проковтнув щось таке, чому не слід проходити крізь людське горло. Скажімо, шматок свинцевої картечі.

Ні, не тому, що Карсон Джонс був схожий на чоловіка, якого я намалював у передріздвяний вечір. До цього я був готовий, готовий з тієї миті, як побачив весело сяючий перстеник на Ілсиному пальці. Я був шокований тим, що мій малюнок виявився майже точнісінькою копією фото. Так, ніби замість прищепити до краю мого мольберту фотографію софори, морської лаванди чи падубу, я був причепив туди саме оцей знімок. Він стояв у джинсах і зношених жовтих черевиках, які я спромігся точно відтворити; його темно-русяве волосся прикривало вуха і лоба; в руці він тримав книжку, і я знав, що то Біблія. Найпромовистішою була майка «Мінесота Твінз» з номером 48 зліва на грудях.

— Хто грає під 48 номером, і як ти натрапила на фана «Твінзів» у Брауні? Я гадав, там царство «Ред сокс»[79].

— 48-й номер — це Торії Гантер[80], — відповіла вона, глянувши на мене так, ніби я був найтупішим у світі йолопом. — Там у центральному студентському клубі стоїть величезний телевізор, тож я якось зайшла туди в липні, коли «Шкарпетки» грали з «Близнюками». Там було повно народу, хоча йшла літня сесія, але тільки на мені й Карсоні були символи «Близнюків» — він був у їхній майці, а я в кашкеті. Тож, зрозуміло, ми сіли поряд, ну й...

Вона знизала плечима, показуючи, що далі все було як водиться.

— Якого він кольору, в релігійному сенсі?

— Баптист. — Вона поглянула на мене дещо зухвало, ніби назвала його канібалом. Хоча, як член добропорядної Першої Церкви Невизначеного Чогось, я не ставився негативно до баптистів. Мені не подобалися тільки ті церкви, що наполягають на тому, що їхній Бог вищий за вашого Бога. — В останні чотири місяці ми разом відвідували службу тричі на тиждень.