Острів Дума

— Що?

— Не знаю. Але гадаю ти мусиш їх показати комусь, хто розуміється на цьому. Комусь, хто зможе тобі сказати наскільки вони гарні.

Мене це потішило, але також і знервувало. Майже стривожило.

— Не маю ніякого уявлення кому і де...

— Спитай Джека. Либонь він знає тут якусь арт-галерею, де на них можуть подивитися.

— Авжеж, просто зайти з вулиці й проголосити: я живу на острівці Дума і ось намалював кілька етюдів олівцями — переважно заходи сонця, вельми незвичайне явище для узбережжя Флориди — про які мій співробітник каже, що вони тиу asustador.

Вона вперла руки в боки і схилила голову набік. Таку позу приймала Пам, коли не збиралася ні в чому поступитися й дюймом. Фактично, коли збиралася натиснути у суперечці на повний газ.

— Батьку...

— О Господи, мені нікуди подітися. Вона не звернула уваги.

— Ти перетворив два пікапи, списаний після Корейської війни бульдозер і двадцять тисяч доларів позики на багатомільйонний бізнес. А тепер ти сидиш отут і запевняєш мене, що не здатен змусити якихось галерейників поглянути на твої картини, якщо ти цього захочеш?

Вона пом’якшала.

— Я кажу, що вони гарні, тату. Гарні. Я ще у школі пройшла лише один мізерний курс «Сприйняття мистецтва», але я бачу те, що бачу.

Я щось відповів, не пам’ятаю, що саме. Я думав про свою навіжену замальовку Карсона Джонса, тобто баптистського колібрі. Чи їй вона так само сподобалась би, аби вона її побачила?

Але я їй її не покажу. Ні ту, ні іншу, з фігурою в червоній хламиді. Ці картинки не побачить ніхто. Так я гадав тоді.

— Тату, якщо цей талант в тебе був завжди, то чому він не проявився раніше?

— Не знаю. І чи насправді талант — те, про що ми отут базікаємо, це ще нікому невідомо.

— Тоді знайди когось, хто тобі пояснить, о’кей? Когось, хто розуміється. — Вона взяла до рук малюнок моєї поштової скриньки. — Навіть оцей... нічого особливого, окрім того що він є. Тому що він... — Вона торкнулася паперу — Коник-гойдалка. Тату, чому ти зобразив його на цій картині?

— Сам не знаю, — здивувався я. — Він просто захотів тут бути.

— Ти намалював його по пам’яті?

— Ні. Навряд чи я зумів би. Чи то через аварію, чи тому, що ніколи раніше не мав здібності до цього. — Окрім того випадку, коли я таки це зробив, коли, скажімо, намалював юнака у майці «Твінзів». — Я знайшов це в Інтернеті і надрукував на принтері...

— Ой, блядь, я її розмазала, — скрикнула вона. — От, блядь!

— Ілсо, все в порядку. Це не має значення.

— Зовсім не в порядку, і це має значення! Тобі треба купити ті блядські фарби!

Вона повторила те саме знову й затулила собі рукою рота.

— Можливо, ти мені не повіриш, — промовив я. — Але я в своєму житті не раз чув це слово. Хоча не певен, що твій бойфренд... от, либонь, він...

— Ти маєш рацію, — погодилася вона дещо похмуро, а потім посміхнулась. — Але він вміє видати хитросплетене прокляття, коли його хтось підрізає на дорозі. Татку, щодо твоїх картин...

— Я радий, що вони тобі сподобалися.

— Більше ніж сподобалися. Я вражена. — Вона позіхнула. — А ще я ледь тримаюся на ногах.

— Гадаю, тобі треба випити чашку гарячого какао та йти в ліжко.

— Звучить чудово.

— Що саме?

Вона розсміялася. Чудово чути її сміх. Дім перестав бути порожнім.

— Обидві перспективи.