Сповідь

Мій батько мав не лише гідну подиву чесність і душевну силу, але був і чудовим батьком, особливо для мене. Він ніжно любив мене, але любив і свої втіхи, а нові уподобання дещо охолодили його батьківську любов з того часу, як я жив далеко від нього. У Ніоні він знов одружився, і хоча його немолода дружина не могла вже дати мені братів, але у неї були родичі: склалася інша сім’я, з’явилися інші цілі, нове господарство, і це заважало батькові часто згадувати про мене. Батько старів і не мав статку, який підтримав би його в старості. Нам з братом залишився від матері деякий спадок, і за нашої відсутності невеликі доходи з нього надходили батькові. Ця думка не приходила йому прямо і не заважала йому виконувати свій обов’язок, але непомітно впливала на нього помалу і дещо стримувала його завзяття, яке без цього він довів би далі. Думаю, саме тому він і не поїхав за мною в Шамбері, де міг легко застати мене. Саме тому, коли я згодом відвідував його, він був завжди по-батьківськи ласкавий зі мною, але не надто прагнув мене утримати.

Така поведінка батька, ніжна любов і доброчесність якого були мені добре відомі, навела мене на роздуми, що немало сприяли збереженню мною душевного здоров’я. Я виніс із них велике етичне правило, єдино придатне для застосування в житті: уникати становищ, у яких наші обов’язки суперечать нашим вигодам і особисте щастя ставиться в залежність від нещастя інших. Певен, що в таких становищах і найсильніша любов до доброчесності рано чи пізно слабіє, і ми стаємо несправедливі та злі у справах, не припиняючи бути справедливими й добрими в душі.

Це правило, що глибоко закарбувалося в серці і, хоча трохи пізно, втілене в усій моїй поведінці, надавало мені дивного і дурного вигляду серед публіки й особливо серед моїх знайомих. Мене звинувачували в бажанні оригінальничати і чинити інакше, ніж інші. Кажучи по правді, я не думав чинити ні як інші, ні інакше. Я щиро бажав робити те, що було хорошим. Всіма силами я прагнув позбутися становища, що викликало у мене інтерес, протилежний інтересу іншої людини, і, отже, таємне, хоча й мимовільне бажання лиха цій людині.

Два роки тому мілорд маршал хотів записати мене до свого заповіту. Я з усієї сили постав проти цього. Я пояснив йому, що нізащо в світі не хотів би значитися в чиємусь заповіті, а надто в його. Він погодився. Тепер він хоче призначити мені довічну пенсію, і я погоджуюся. Скажуть, що вбачаю вигідним для себе таку зміну, і це можливо. Але, мій добродійнику і панотче! Якщо я, на жаль, переживу вас, то знаю, що, втрачаючи вас, я повинен утратити все й нічого не зможу отримати.

Ось, на мою думку, гарна філософія, що єдина цілком підходить до людського серця. З кожним днем я все більше переймаюся її глибокою міцністю й на різні лади перевертаю її в усіх своїх останніх творах; але легковажна публіка не зуміла помітити її. Якщо після закінчення цієї праці я проживу ще, щоб узятися до іншої, то я думаю навести в кінці «Еміля» такий чарівний і вражаючий приклад цього самого правила, що читачеві мимоволі доведеться звернути на нього увагу. Але досить мудрувань для мандрівника, час знову рушати в дорогу.