Темнолесникове прокляття

Маріс кивнула головою, обхопила миску рукою і заходилася щосили повертати кописткою в масній суміші. З самого малку з-поміж усіх тістечок, печив та іншої печеної смакоти, яку вони випікали у парі з Вельмою, найбільше їй подобалися духмяні ячні коржі. Вони були смачні й так, а з традиційною для Окострільної ночі начинкою з лісових яблук, викачаних у меді й покритих вершками, видавалися просто неперевершені. Власне, то Маріс запропонувала напекти трохи коржів для Квінта. А тепер, відчуваючи, як їй болить права рука і терпне ліва, вона вже починала каятися у своєму пориві великодушності.

— Ну, як там у вас із юним нащадком капітана небесних піратів? — поцікавилась Вельма, ворушачи в горщику тушковані лісові яблука.

Маріс здригнулася. Ось уже вкотре вона запитувала себе, чи її стара нянька не читає часом чужих думок. І якби її обличчя не пашіло вогнем від жару, вона зашарілася б від збентеження.

— У нас усе гаразд, — відказала дівчина.

— Я б сказала, краще не буває, — поправила Вельма. — Бо з якого б то дива ми готували для нього духмяні Окострільні коржі?

Маріс іще з більшим запалом заходилася місити тісто. Бризки липкої маси ляпали на неї, на стіл, на підлогу.

— Здається, я тобі вже сказала, — знизала вона плечима, — у нас усе гаразд.

— А хіба ти не сказала, ніби він тобі видається… — Вельма знову опустила накривку на запінений горщик, — …трохи загрубим і зарізким.

— Ну, видається, — шморгнула носом Маріс.

— Хм-м-м, — задумливо протягла Вельма. — А твій батько начебто високої про нього думки, — додала вона.

Маріс закопилила губи.

— Та невже? — здивувалась вона і заходилася місити тісто так несамовито, що добрячий його кавал ляпнув їй просто межи очі. — Ой! — скрикнула дівчина, миска вислизнула їй з руки і брязнула об долівку, наробивши чималого грюку.

— НІ! — закричала Маріс і залилася слізьми. — Ні, нянечко, — ридаючи, проказала дівчина. — Я така безпорадна! Така недотепа! Що не зроблю — усе не так!

— Маріс, яблучко моє солоденьке, — втішала її Вельма, заклопотано морщачи обличчя. Відтак підійшла до дівчини, обійняла її за стан, і міцно, але лагідно пригорнула до себе. — Ну-ну, — шепотіла вона, втираючи обличчя Маріс фартухом. — Не варто так побиватися. Це жменька тіста, тільки й того.

— Але я все зіпсувала, — не вгавала Маріс. Пекучі сльози струменіли по її щоках. — Нам доведеться починати все спочатку. Знову добирати снігунові яйця, просівати ячмінне борошно, молоти присмаки…

Вельма відхилилася від дівчини і глянула на долівку.

— Ні, — проголосила вона, похитавши головою, — не доведеться. Диви!

На свій подив, Маріс побачила, що миска, зроблена з твердого, мов залізо, дерева, впала сподом донизу. Жодної крапельки тіста — яке вже було легке, як піна — не розбризкалося. Вона підібрала миску, поставила її на стіл і втерла очі.

— Ось бачиш, — усміхнулась Вельма, беручи Маріс за обидві руки, — справи йдуть куди краще, ніж здавалося спершу.

Маріс здригнулася. «Куди краще, ніж здавалося спершу». Ці слова громом озивалися у неї в голові. «Куди краще, ніж здавалося спершу». Вона випручала руки.

— Ні, не краще, — гірко промовила дівчина. — Гірше! Йдуть так, що гірше не буває!

— Як? Чому? — розгубилася Вельма. — Сили небесні, що ти городиш, дитино? Що саме йде гірше?

— Усе! — зойкнула Маріс. — Цебто, я так стараюся… — Вона захлипала. — Стараюся з усієї сили. Та батько мене, здається, навіть не помічає. Хоч би що я робила. Я знаю, він тут не винний. Він… він стільки часу присвячує своїй Великій справі, але… О Вельмо, далебі, я так за нього переживаю. Здається, він забув, що таке сон…