Я вмію стрибати через калюжі

Мені вона завжди приносила м'ятних льодяників.

— М’ятні льодяники прочищають груди, — казала вона.

Міс Форбс, як завжди, зупинилася коло мого ліжка й лагідно сказала:

— Отже, тобі сьогодні зробили операцію, га? Ну, лікарі знають, що роблять, тож усе буде гаразд, от побачиш. Усе буде гаразд, хлопчику. Все буде гаразд.

Нога моя боліла, й мені чомусь здавалося, що всі про мене забули. Я заплакав.

Вона стривожилася, квапливо обійшла ліжко і розгублено стала наді мною, прагнучи заспокоїти мене й не знаючи, як це зробити.

— Господь поможе тобі перенести ці страждання, — нарешті впевнено сказала вона. — Ось, тримай, це написане спеціально для тебе.

Вона вийняла із своєї сумки кілька брошур і подала мені одну.

— Почитай це, хлопчику, і тобі полегшає.

Вона доторкнулася до моєї руки й пошкандибала геть, раз у раз зупиняючись і розгублено озираючись на мене.

Я розгорнув книжечку, сподіваючись на якесь чудо, якийсь знак господній, божественне одкровення, що допоможе мені встати й піти, мов біблійному Лазарю.

Книжечка називалася «Що вас тривожить?» і починалася словами: «Якщо ви живете, цураючись господа бога, тривога ваша недаремна. Думка про смерть і про найвищий суд позбавляє вас спокою. А коли так, то дай боже, щоб тривога ваша дедалі зростала, аж доки ви знайдете розраду в Ісусі».

Я нічого не зрозумів, сховав книжку в тумбочку, й сльози знову полилися мені з очей.

— Як ти себе почуваєш, Алане? — спитав Енгус.

— Так, наче я зробився важкий-преважкий, — відповів я йому. А трохи згодом додав: — Нога болить.

— Нічого, скоро пройде, — відповів він заспокійливо.

Але біль не проходив.

Коли я лежав на операційному столі й гіпс на моїй правій нозі й стегнах був іще сирий і м’який, якась коротка судома, певно, відігнула мій великий палець, а паралізовані м’язи не спромоглися вирівняти його. Мимовільним рухом стегна я зібгав також внутрішню гіпсову пов’язку, й на ній утворився виступ, що, мов тупий ніж, почав врізатися в стегно. Протягом наступних двох тижнів цей виступ розітнув стегно аж до самої кістки.

Біль від загнутого пальця не вгамовувався ні на мить, що ж до болю в стегні, то він трошки заспокоювався, коли я вигинався й лежав нерухомо. Навіть у ті короткі проміжки, коли мені трохи відпускало, я бачив сни, сповнені муки й страждань.

Коли я розповідав докторові Робертсону про біль, що мучив мене, він насуплювався, замислено дивлячись на мене.

— Ти певен, що болить саме палець?

— Так, весь час, — відповідав я. — Не вгаває ні на хвилинку.

— Певно, це коліно, — казав він старшій сестрі. — А йому здається, що палець. — І питав у мене: — Ну, а стегно теж весь час болить?

— Ні, тільки коли ворушуся. А коли лежу тихо, не болить.

Одного разу він натиснув на гіпс над стегном.

— Боляче?

— Ой! — заволав я, намагаючись відсунутися від нього. — Ой! Страшенно!