Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

Особливе значення бандерівці надавали проникненню в допоміжну поліцію. Служба в ній давала шанс для військового вишколу значної кількості молодих людей. Уже тоді, либонь, виник намір «у відповідний момент» завдяки довіреним особам узяти її під контроль.

На початку 1942 року кур’єр Центрального Проводу Євген Стахів отримав від заарештованого Бандери листа, адресованого Лебедю. Бандера радив ОУН «не провадити ніяких акцій проти німців» і «якось направити українсько-німецькі стосунки»[54]. Важко сказати, чи той лист зміг вплинути на рішення другої конференції ОУН-Б на початку 1942 року. Під час тієї зустрічі було обрано новий склад Центрального Проводу ОУН-Б. Провідником Східної Галичини став Михайло Степаняк «Лекс», натомість керувати ОУН-Б на Волині та Поліссі було довірено Дмитрові Клячківському «Климові Савуру».

Порівняно з попередньою нарадою, істотно змінилася оцінка ситуації. Діячі ОУН тепер вважали, що німці далебі переможуть на Сході, але програють війну із західними союзниками. В дискусії оунівці розглядали різні сценарії подій та можливої поведінки. Цікаво, що обговорювався також варіант, коли Німеччина, програючи союзникам, утворить Українську державу на чолі з Бандерою та Стецьком. У такій ситуації було вирішено «формально» відмежуватися від німців, щоб не ускладнювати потенційних контактів із англійцями.

У прийнятих і опублікованих ухвалах бандерівці висловилися «за злагіднення польсько-українських відносин»[55]. Утім, відзначено, що порозуміння можливе тільки «на плятформі [...] визнання та панування права українського народу на Західно-Українських Землях» і заявлено, що «одночасно продовжуємо боротьбу проти шовіністичних настроїв поляків», себто їхнього прагнення відновити довоєнний східний кордон. Зі сформульованого подібним чином тексту випливало, що кожен поляк, котрий не визнає визначеного ОУН польсько-українського кордону, автоматично стає «шовіністом», адже було відомо, що таке рішення одностайно відхиляють усі польські політичні партії.

ОУН-Б також оголосила боротьбу «проти антиукраїнських інтриг та спроб поляків опанувати важливі ділянки господарсько-адміністративного апарату Західно-Українських Земель коштом відсторонення українців»[56]. Таке, здавалося б, тривіальне формулювання показує наскільки неприязно українське підпілля стежило за процесом переймання посад у німецькій адміністрації поляками. Тому ОУН вирішила влаштувати у Львові в 1942 році низку нападів на німецькі товарні склади таким чином, щоб відповідальність за це впала на поляків — під час цих нападів при зв’язаних вартових розмовляли лише польською мовою. Також нападники залишали листівки з гаслами польською мовою на зразок: «Ми теж люди, і теж хочемо жити!» чи: «Геть Гітлера, хай живе Польща!» 11 листопада 1942 року українці розкидали Львовом листівки польською мовою із закликом до повстання. Підпільники сподівалися, що внаслідок цієї та попередніх провокацій на поляків чекають німецькі репресії. Німці, однак, викрили справжніх авторів листівок, і від арештів постраждали українці.