Учень Відьмака

— А що таке лей-лінії? — запитав я.

— По-різному кажуть, хлопче. Хтось вважає, це всього лише древні стежки, по яких наші предки ходили землею, коли люди були справжніми, а темрява знала своє місце. Усі були здоровіші, жили довше, мали достаток і щастя.

— І що сталося?

— Із півночі найшла крига, і земля замерзла на тисячі років, — пояснив Відьмак. — Вижити було складно, і люди забули все, що перед тим знали. Старе знання втратило зміст. Значення мало тільки тепло та їжа. І коли нарешті лід відступив, вижили тільки мисливці у звіриних шкурах. Вони забули, як вирощувати хліб і як розводити худобу. Темрява була всеосяжною. Тепер ніби краще, хоч нам багато ще надолужувати. З давніх часів лишилися тільки лей-лінії, але по правді це не просто стежки. Лей-лінії — це потоки сили глибоко під землею. Таємні невидимі дороги, якими вільні богарти мандрують із великою швидкістю. Це від цих вільних богартів найбільше клопоту. Коли вони обживаються в новому домі, часто їм там не раді. А вони через це сердяться. І капостять — іноді небезпечно, — а отже, додають нам роботи. Тоді їх потрібно штучно запечатати в ямі. Якраз таку яму ти зараз будеш копати…

Відьмак показав на землю під великим і давнім дубом.

— Ось тут буде добре. Між коренями має якраз вистачити місця.

Мірну палицю Відьмак мені дав, щоб яма була рівно на шість футів у довжину, на шість в глибину та на три в ширину. Навіть у затінку стояла така спека, що тільки копати, і мені пішла не одна й не дві години порівняти стінки, бо Відьмак прагнув досконалості.

Коли з ямою закінчили, я мав приготувати смердючу суміш із солі, залізної стружки та особливого клею, звареного з кісток.

— Сіль припече богарта, — вчив мене Відьмак. — А залізо, з іншого боку, заземлить — як блискавку до землі, де вона тратить силу. Залізо так само часом витягує силу з темних істот і покладе край богартовим капостям. Сіль із залізом утворюють разом бар’єр, який богарт не зможе переступити. Узагалі, сіль із залізом стануть у пригоді в багатьох ситуаціях.

Я змішав сіль, клей і залізо у великому металевому відрі, а тоді взяв велику щітку, щоб покрити яму зсередини. Це наче фарбувати, тільки складніше, бо покриття всюди мало бути однаково непроникним, щоб не вислизнув і найхитріший богарт.

— Не лінуйся, хлопче, — повчав Відьмак. — Богарт пролізе крізь отвір, не більший за вушко голки.

Звісно, щойно яма Відьмака вдовольнила, довелося її засипати й починати другу. Відьмак наказав мені викопувати по дві такі ями на тиждень, на що в мене пішло багато часу й поту. Ще й страху натерпівся, бо я тренувався біля ям зі справжніми богартами, і навіть за ясної днини це було моторошне місце. Але я помітив, що Відьмак ніколи не відходить далеко і завжди насторожі, нагадуючи, що з богартами не варто жартувати, навіть із запечатаними.

Ще Відьмак сказав, що мені доведеться вивчити графство вздовж і впоперек — кожне село, і місто, і найкоротший шлях між будь-якими двома пунктами. Біда була в тому, що, хоча нагорі в бібліотеці Відьмак ніби й тримав різні мапи, мені він ніколи не потурав, тож мапу собі я мусив намалювати сам.