Учень Відьмака

Відьмак спостерігав, як я пишу, тоді попросив у мене записник і перо.

— Слухай, — сказав він, — вчися писати швидше. Тобі ще стільки всього треба вчити, ти таких записників із десяток ще спишеш. Але для початку вистачить три чи чотири заголовки.

Тоді зверху другої сторінки він написав: «Волохаті богарти», на початку третьої — «Кімнатні стукачі» і нарешті «Відьми» — угорі четвертої сторінки.

— Ось, — повернув він мені записник. — Для початку. Запиши все, що сьогодні дізнаєшся, на відповідній сторінці, під одним із цих чотирьох заголовків. Але зараз є важливіша справа. Нам потрібні харчі. І якщо не спустишся сьогодні в село, завтра ми з тобою лишимося голодні. Навіть найкращий кухар без харчів не дасть ради. Поскладаєш усі покупки в мою торбу — вона в м’ясника, до нього спершу зайди. Скажеш, ти від містера Ґреґорі, щоб забрати замовлення.

Він дав мені срібну монету й попередив не згубити решту, тоді показав найшвидшу дорогу з нашого схилу в село.

Незабаром я вже знову йшов через ліс, поки не дістався до перелазу. Звідти починалася крута, вузька стежка. Кроків за сто вона завернула за наступний схил, і переді мною показалися сірі дахи Чипендена.

Село було більшим, ніж я очікував: будинків зі сто щонайменше, шинок, школа і велика церква з дзвіницею. Базарної площі я не знайшов, але стрімким спуском вимощеної бруківкою головної вулиці туди-сюди між крамницями снували жінки з кошиками. Підводи, запряжені кіньми, стояли від вулиці обабіч, — схоже, це дружини місцевих фермерів приїхали за покупками та ще, мабуть, жителі менших сусідніх сіл.

Я відразу знайшов крамницю м’ясника та приєднався до галасливої черги хвацьких жінок, які всі щось йому гукали. М’ясник був веселим, кремезним, рум’яним чолов’ягою з рудою бородою. Схоже, він знав тут усіх на ім’я, і вони реготали з його жартів, якими він сипав без упину. Я більшості тих жартів не розумів, але жінки розуміли точно і, схоже, добряче веселилися.

На мене ніхто не звертав уваги, аж нарешті підійшла моя черга, і я дістався прилавка.

— Я за замовленням від містера Ґреґорі, — сказав я м’ясникові.

Щойно я це вимовив, у крамниці запала тиша і сміх затих. М’ясник витягнув з-під прилавка велику торбу. За спиною зашепотілися, але, хоч би як я нашорошував вуха, не міг розібрати, що вони кажуть. Я озирнувся, і всі дивилися куди завгодно, аби не на мене. Хтось навіть втупився в підлогу.

Я віддав м’ясникові срібну монету, обережно перерахував решту, подякував і виніс торбу з крамниці, уже на вулиці закинувши на плече. В овочевій крамниці я впорався досить швидко, усе вже було для мене спаковане, і я хіба переклав пакунок у торбу, яка відчутно поважчала.