Теорія літератури

Та повернімося від героїв до їхніх авторів.

XX століття принесло свою моду, свої зачіски і зразки зовнішності, хоча, доки залишалася головна літературна потреба українського письменника — служити народові, будити і виховувати його, — зоставався і ґрунт для появи нових і нових вусів.

Однак 10-і й особливо 20-і роки, нарешті, дали українській літературі справжню «повноту» (користуюся цим терміном у тому сенсі, в якому його вживав Дмитро Чижевський). Тобто з’явилися літературні групи з маніфестами і програмами, диференціювалися стилі і напрямки. Літературні погляди почали відрізнятися, і для об’єднання вже не вистачало старих факторів — усі пишемо українською мовою, усі служимо народові. Ці обставини різко вплинули на популярність вусів à la Шевченко — Старицький — Франко. Хоча, навіть молодий Максим Рильський у 20-х роках мав пишні вуса, про які декілька разів згадує Юрій Смолич у «Розповідях про неспокій».

Однак із диференціацією груп, напрямків і стилів у бурхливому літературному житті 20-х років диференціювалися і фасони вусів. От що пише Смолич про Олексу Слісаренка: «Особливо ж дратували його недругів його вусики — маленькі, „піжонські“, як тоді казали, вусики під самісіньким носом — щось на кшталт вусиків Чарлі Чапліна в створеному ним образі маленької людинки. Крім того, з весни до осені Олекса Андрійович носив на голові плескатий солом’яний капелюшок „канотьє“ — „крик моди“ від кінця дев’ятнадцятого століття до першої світової війни. Вдягався Олекса Андрійович вишукано і франтувато…»[939] Опоненти Слісаренка, наприклад, проповідник народництва і просвіти Олександр Дорошкевич, який мав величезні вуса, або лідер «Плугу» Сергій Пилипенко, так само з вусами аналогічного красномовного фасону, категорично не сприймали європеїзаторського ваплітянства і віддавали перевагу вусам козацьким.