Теорія літератури

Однак і неґативний тип — тип спокусника — так само мав вуса. Як-от капітан із «Сердешної Оксани» вже згадуваного Квітки-Основ’яненка. Правда, його вуса мають дещо інший, не народний стиль: «Високий, пряменький, як стрілочка, і уси є невеличкі…»[935] Взагалі відчувається, що безвусий Квітка явно зневажає жінок, охочих до вусів, котрі заступають для них усі інші чоловічі якості: «Як їм (дівчатам. — С. П.) мундєр, а ще пуще уси, і тільки побачить доведеться, то вже усе забула, і нічого не чує, і нікого не бачить, опріч усів… Оттака натура усіх дівчат. Усі вони одним миром мазані…»[936]

У цьому контексті доречно згадати оповідання Ґі де Мопасана «Вуси», 1886 (La Moustache). Воно написане у формі листа молодої жінки Жанни до подруги Люсі. І схема тут вже нам добре знайома з оповідання Стороженка. Жанна розповідає про те, як вражаюче змінилося її ставлення до власного чоловіка після того, як він обголив вуса. «Справді, чоловік без вусів — то вже не чоловік… Ні, ніколи ти й не подумаєш, який потрібний той маленький кущик волосся на губі, який він потрібний для ока… та… для… подружніх зносин. …О дорога моя Люсі, не допускай ніколи до того, щоб цілував тебе безусий чоловік. У поцілунках його немає жодного смаку, жодного, жодного!»[937] Власне, ціле оповідання становить опис усіх еротичних насолод, які дають вуса, їхні можливі форми і фасони. В творчості Мопасана вусатий герой є так само головним типом лицемірного спокусника і циніка. Вусам Жоржа Дюруа, наприклад, присвячено не один красномовний пасаж.

Важливою деталлю в зовнішності лісника Мелорза, героя класичного еротичного роману XX віку «Коханець леді Чатерлей» Девіда Герберта Лоуренса, були його руді вуса. Саме вони мали одразу натякнути на могутню і органічну чоловічу потенцію неосвіченого лісника, простолюдина, в противагу гладко виголеному безплідному аристократові Кліфорду Чатерлею.

Правда, про еротичні символи в зв’язку з українською літературою говорити досить непросто. Тобто вони, безперечно, існували, це доводить оповідання Стороженка, однак не розкривалися повною мірою. Адже класична українська література (і сучасна так само), як правило, оминала тему чи зображення фізичного кохання. В патріархальній селянській культурі секс сприймався як найбільший гріх, особливо не освячений сімейними зв’язками. Позитивний герой «Марусі», вусатий красень, цнотливець і святенник Василь, у найвищу хвилину кохання пояснює Марусі: «Ніяка скверная, бісовська думка і на серці не буде. Не бійся мене; я знаю Бога небесного! Він покара за злеє діло, усе рівно що за душогубство. Не бійся, кажу, мене; і коли б вже й так прийшлось, щоб ти стала забувати і Бога, і стид людський, то я тебе обережу, як братік сестрицю…»[938] (Посилаюся на Квітку так часто, адже він у кардинальний спосіб вплинув не тільки на формування стилю української прози, але й самої української ментальності.) Відповідно, вусаті герої —спокусники, починаючи від «Сердешної Оксани» Квітки, а потім у творах усіх наступних письменників аж до Панаса Мирного, автора «Повії», чи Івана Нечуя-Левицького, втягували жінок у гріховні, нечисті, аморальні, нелеґітимні стосунки…