Вулиця Червоних Троянд

Голюк прийшов з двома хлопцями. Залишивши одного стежити за шляхом, другому доручив «опікати» сторожа. Сам тихцем пробрався на подвір'я. Виставив скло з вікна фабричної канцелярії. Печатка лежала в шухляді столу. Хлопець кілька разів притиснув її до чистих аркушів паперу і поклав на місце. Акуратно вставив шибку. І три постаті миттю зникли, розчинилися в темряві.

Знову простяглася до виднокраю розбаюрена дорога. Благенький плащ не гріє, Ятель щулиться від холоду. Чавкає під чобітьми грязюка. Позаду зосталися кілометри, а вогнів міста все ще не видно. Скільки було вже відміряно тих верст, ось так, пішки, як цієї ночі, скільки шляхів сходжено, і осінніх, і зимових; скільки сікли в лице дощі і колючий сніг, і ноги дерев'яніли на пекучому морозі — вся земля волинська вздовж і впоперек, від тихої Горині до Пінських боліт, зміряна його кроками. Замість постелі — стіжок сіна або скирта соломи, замість миски борщу — черствий окраєць хліба, замість власного імені, котре дали тобі батько та мати, — тільки друзям відома кличка-псевдонім. Це чорнова робота рядового партії, його щоденний труд, звична праця.

Десь понад годину кружляв Ягель навколо знайомої вже майстерні. Начебто все спокійно, а втім… Пересвідчившись, що за ним не стежать, штовхнув скляні двері.

Прочитавши папір із печаткою, до було написано, що симонівська фабрика-майстерня замовляє 50 комплектів гумового шрифту, старий посміхнувся. Тепер справа інша. Для нього це документ, а решта його не стосується.

Через кілька днів Ятель приніс із Рівного шрифт, фарбу, гуміарабік і папір. У селі Синів зустрівся з Гапончуком. На подвір'ї Семена Бояра вони розібрали шрифт літера до літери. Ятель узяв гладенько виструганий шматок дошки, полив гуміарабіком.