Слідопит, або Суходільне море
- Автор: Купер Джеймс Фенимор
- Серия: Пенталогія про Шкіряну Панчоху #3
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Переводчик: Ілько Корунець
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Слідопит, або Суходільне море». Краткое содержание книги:
Вранці всі троє покинули острів: Слідопит, у всьому щирий і тямовитий; мовчазний і готовий усім допомогти своєму другові Великий Змій та покірлива, сумирна й глибоко засмучена Роса. Вони пливли на двох пірогах, бо човна Роси покинули на острові. Чингачгук плив проти води попереду, а Слідопит на своєму човні — слідком за ним. Два дні гребли вони в західному напрямку, ночуючи стільки ж ночей на островах. На щастя, вітер почав спадати, і коли вони вийшли на озеро, перед ними відкрилася дзеркальна гладінь, тиха, мов на ставку. Стояло бабине літо, і здавалося, ніби в імлистому повітрі мріла червнева спека.
На третю добу вранці вони увійшли в гирло Освего, де форт і сонний прапор на нім марно запрошували їх зупинитися. Не розглядаючись по боках, Чингачгук розтинав веслами темні води річки, а Слідопит, все ще позаду, мовчки докладав зусиль, щоб не відстати від нього. Фортовий вал обліпили глядачі, а Ланді, відразу пізнавши своїх старих друзів, наказав навіть не зупиняти їх, як це заведено, коли вони входили у межі залоги.
Був уже полудень, коли Чингачгук своєю пірогою ввійшов у невеличку бухту, де, ніби на рейді, стояв приякорений «Вітрогон». Понад озером тяглася галява, ще хтозна-коли звільнена від лісу, а на ній біля самої води стояла нова рублена хатина. Все довкола, незважаючи на те, що місцина була дика й відлюдна, свідчило про достатки й гараздування — тою мірою, якою це лише можливо на прикордонні.
Джаспер уже чекав на них і, коли Слідопит ступив на берег, перший подав йому руку, їхня зустріч була проста, але щира. Слідопит ні про що не питав: очевидно, Чингачгук про все головне вже розповів. Ніколи ще Слідопит так міцно не тиснув своєму приятелеві руку, як при цій зустрічі. Провідник навіть весело засміявся, коли Джаспер йому сказав, що той щасливий і здоровий з виду.
— А де ж вона, Джаспере?.. Де ж вона? — пошепки запитав, нарешті, провідник; він, здавалося, не наважувався спочатку запитати про це вголос.
— Вона чекає на нас у господі, дорогий мій друже; вона там з Росою, у якої, як бачите, легші кроки.
— У Роси кроки, може, й легші, та на серці в неї аж ніяк не легше. Виходить, хлопче, у залозі знайшовся священик, і ви все швидко й уладнали?
— Ми повінчалися за тиждень після того, як розлучилися з вами, а добродій Кеп поїхав на другий же день... Ви забули запитати за свого приятеля — Солону Воду.
— Ні, я не забув. Про все це я вже знаю від Змія, але мені так любо слухати про Мейбл і про її щастя... Як вона, дорога дівчинка, плакала чи сміялася після того, як вас повінчали?
— І те, й друге, мій друже, але...
— Так, так, це у їхній вдачі: і сльози, й радощі. Ох, боже мій! Вони просто звеселяють душу нам, лісовикам, і я певен, що все схвалю, хоч би що Мейбл робила. Як ти гадаєш, Джаспере, вона згадувала про мене в ту щасливу мить?
— Я достеменно знаю, що так, Слідопите; вона й досі згадує про вас щодня, коли не щогодини... Ніхто вас не любить дужче за нас із нею!
— Так, я знаю, що мало хто любить мене дужче, ніж ти, Джаспере. І ще, мабуть, чи не єдиний, про кого я це можу сказати,— Чингачгук. Ну, та чого це я ніяк не наважуся йти. Зрештою, це треба й можна зробити негайно. Тож веди мене, Джаспере, хай я хоч ще раз гляну на її любе личко...
Джаспер повів його, і незабаром вони вже були перед Мейбл. Вона густо спаленіла, зустрівши свого запізнілого залицяльника, і так затремтіла всім тілом, що ледве втрималася на ногах. Одначе вона була щира й люб’язна до нього. Протягом цих одногодинних відвідин,— а Слідопит не пробув і хвилини довше, хоча й згодився пообідати у своїх друзів,— справжній знавець людської психології, мабуть, неодмінно-таки помітив би, як по-різному ставилася Мейбл до Слідопита і до свого чоловіка. З останнім вона була все ще трішки сором’язлива, як то завжди буває у щойно одружених молодят, проте в голосі її відчувалося навіть більше теплоти, ніж звичайно; вкрадливі погляди її очей променіли ніжністю, і майже щоразу, коли вона позирала на Джаспера, її щоки спалахували рум’янцем, виказуючи душевні почуття, котрі ще не зазнали остудного впливу звички і не вгамувалися до цілковитого спокою. Із Слідопитом же вона тримала себе зовсім по-іншому — незалежно, відверто і навіть занепокоєно; проте голос її ні разу не затремтів, і вона жодного разу не опустила очей, а коли її щоки іноді й загорялися, то лише від надмірного хвилювання за його майбутню долю.
Нарешті настала мить, коли Слідопит мусив вирушати. Чингачгук уже залишив піроги і стояв на узліссі, де починалася стежка, що вела в глиб пралісу, спокійно очікуючи свого друга. Коли Слідопит побачив це, він урочисто встав з-за столу й заходився прощатися.