Слідопит, або Суходільне море
- Автор: Купер Джеймс Фенимор
- Серия: Пенталогія про Шкіряну Панчоху #3
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Переводчик: Ілько Корунець
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Слідопит, або Суходільне море». Краткое содержание книги:
Червнева Роса, простоволоса, байдужа до того, що її густі коси нависли над очима й сховали все обличчя, сиділа на камені, вивернутім, коли копали яму, низько схилившись над свіжою могилою Гострої Стріли, і зовсім не підозрювала, що вона тут не одна. Роса й справді гадала, що на острові не залишилося нікого, крім неї, до того ж Слідопит ступав мокасинами так безшелесно, що вона й не чула, як він підійшов до неї.
Чималенько хвилин простояв Слідопит у цілковитій безмовності, не зводячи очей з індіянки. Споглядання її невтішного горя, роздуми над її неповоротною втратою й усвідомлення її повної самотності цілюще вплинули на його власні почуття: розум підказував Слідопитові, що лихо цієї молодої вдови, так нагло, насильницькі навіки розлученої зі своїм чоловіком, було ще більше, ніж його власне.
— Червнева Росо,— лагідно, проте з повного серйозністю, що відповідала силі його співчуття, промовив Слідопит,— ти не самотня у своїм горі. Обернись, і хай очі твої глянуть на друга.
— У Роси немає більше друга! — відповідала йому індіянка.— Гостра Стріла пішов у країну щасливих ловецьких угідь, і тепер нікому більше піклуватися за Росу. Тускарори наженуть її від своїх вігвамів, ірокези ж ненависні її очам, і вона їх навіть бачити не хоче. Ні, дай Росі краще вмерти з голоду на могилі свого чоловіка.
— Цьому ніколи не бути!.. Цьому ніколи не бути! Це суперечить і розумові, й закону. Ти ж віриш у Маніту, Росо?
— Маніту відвернув своє обличчя від Роси: він гнівається й залишив мене саму помирати.
— Послухай того, хто давно вже споріднився з натурою червоношкірих, незважаючи на те, що сам зроду блідочолий і має вдачу блідочолого. Коли Маніту блідочолих бажає пробудити добро в серці когось із блідочолих, він завдає йому горя, бо тільки в горі нашім ми найкраще пізнаємо себе, Росо, і найглибше усвідомлюємо правду. Великий Маніту бажає тобі добра, і він забрав до себе вождя, аби той не звів тебе з вірної дороги своїм лукавим язиком і не зробив з тебе мінга й по натурі, як уже зробив з тебе їхню спільницю.
— Гостра Стріла був великий ватаг! — з гордістю заперечила йому у відповідь жінка. — У нього були свої чесноти, це так, але він мав і вади теж. Одначе, Росо, ти не будеш залишена тут сама, ні, ні, не будеш. Виплач досхочу своє горе... Дай йому спокійно вийти, як того вимагає твоя натура, а коли настане слушний час, я тобі ще багато дечого розповім.
Сказавши це, Слідопит пішов до своєї піроги й відплив з острова. Впродовж дня Роса чула один чи два постріли його рушниці, а коли сонце було вже на вечірньому прузі, він з’явився знову, принісши їй вареної птиці, від якої розходилися такі принадні пахощі, які розпалили б апетит навіть у вибагливого епікурейця[163]. Таке спілкування між ними тривало цілий місяць, і весь цей час Роса вперто відмовлялася покинути могилу чоловіка, хоча й не цуралася дружніх приношень свого заступника. Коли-не-коли вони сходилися й балакали, і тоді Слідопит намагався розгадати душевний стан молодої індіянки; проте розмови ці були короткі й далеко не часті. Роса ночувала в одній з хиж і завжди йшла спати спокійно, оскільки була переконана, що перебуває під захистом справжнього приятеля, хоча Слідопит постійно переправлявся щоночі на сусідній острів, де він поставив собі Курінь.
Наприкінці місяця, однак, осінь настільки наблизилася, що її дошкульні подихи стала вже відчувати на собі й Роса. На деревах зовсім облетіло листя, ночі стали холодні і з приморозками. Настала пора від’їжджати.
Саме в цей час повернувся Чингачгук. Він довго про щось сам на сам балакав із своїм другом. Роса стежила, як вони походжали, розмовляючи, і їй упало в око, що її опікун чомусь засумував. Вона крадькома підійшла до нього і з властивою жінкам ніжністю та співчуттям спробувала розважити його в горі.
— Спасибі тобі, Росо... Спасибі тобі!—відповів Слідопит.— Ти дуже добра, хоча все це й ні до чого. Проте час залишати цей острів. Завтра ми від’їжджаємо. Ти поїдеш з нами, бо ти вже почала слухатися розуму.
Роса з притаманною індіянкам покірливістю погодилася й пішла провести останок часу на могилі Гострої Стріли. Незважаючи ні на темінь, ні на осінній холод, молода вдова за всю ту піч і на мить не стулила очей. Вона просиділа над гробком, у якому були поховані останки її чоловіка, і за звичаєм свого народу молилася за його успіхи на нескінченній стежці, що він на неї так недавно вийшов, та за їхнє возз’єднання в країні праведних. У душі цієї жінки, такої нужденної та упослідженої, як могло б здатися зарозумілому й нерозсудливому, жив образ духа, і він переповнював її божественними почуттями й бажаннями, які здивували б усіх тих, що більше прикидаються, аніж почувають самі.