Сповідь відьом

— Бо не був чаклуном, — повторила я. Щоразу, коли йшлося про магію або чаклуна, монах перелякано хрестився.

— Та отож, — підтвердила мати. — Але Діана згадала, що колись вміла літати. Поглянувши вниз, вона побачила край сріблястої стрічки. Ця стрічка міцно оповивала її. Та коли Діана смикнула її за край, то стрічка ослабла. І Діана кинула її високо угору над головою. І їй не лишилося нічого, як теж полетіти слідком за стрічкою. Коли вона підлетіла до отвору в покрівлі, то випрямила руки — і вислизнула на зовні в нічне повітря. «Я знав, що ти зможеш», — сказав їй принц.

— І зажили вони відтоді довго і щасливо, — впевнено резюмувала я.

— Так, Діано, — усміхнулася мати з гіркою радістю в голосі. І поглянула на батька тим довгим поглядом, який діти починають розуміти, лише коли підростуть.

Я радісно зітхнула, мені більше не докучало те, що спину пеком пекло, і я була в химерному місці, де повно людей, яких я бачила наскрізно.

— Вже час, — сказала мати моєму батькові. Він кивнув. Наді мною важке дерево з гуркотом гепнуло об древній камінь.

— Діано? — То був Метью. Голос у нього був тривожний. І ця тривога сколихнула в моєму тілі хвилю полегшення, приправивши її адреналіном.

— Метью! — скоріше каркнула, аніж крикнула я.

— Я спускаюся до тебе, — гукнув він. Від його крику, посиленого відлунням від кам’яних стін, у мене аж у голові загнуло. Кров загупала у скронях, а на щоці я відчула щось липке. Я розмазала липку речовину пальцем, але в темряві не змогла роздивитися, що то таке.

— Ні, — почувся чийсь низький хрипкий голос. — Ти туди спустишся, але я не зможу витягнути вас обох звідти. До того ж мусимо поспішати, Метью. За нею невдовзі повернуться.

Я зиркнула угору, щоб побачити, хто то говорив, але не бачила нічого, крім блідого сірого кола.

— Діано, послухай мене, — уже спокійніше сказав Метью. — Тобі треба злетіти. Ти зможеш зробити це?

Моя мати підбадьорливо кивнула.

— Час прокинутися і бути відьмою. Вже немає потреби зберігати таємниці.

— Здається, що зможу, — сказала я і спробувала підвестися. Але моя права кісточка вивернулася, і я впала, боляче забивши коліно. — А ти впевнений, що Сату там немає?

— Тут немає нікого, окрім мене та мого брата Болдвіна. Злітай — і ми заберемо тебе звідси.

Другий чоловік щось пробурмотів, і Метью визвірився на нього.

Я не знала, хто такий Болдвін, і сьогодні я зустріла достатньо небезпечних незнайомців. Після того що мені розповіла Сату, навіть Метью не можна повністю довіряти. Я озирнулася, шукаючи, де б сховатися.