Джерело

Скаррет примирливо пхикнув:

— Хіба це не дотепно?

— Я вважав, що це дотепно. Спершу. Більше так не вважаю.

— Але ж, Ґейле, якого дідька! Це ж не стало головною темою наших провідних авторів. Це пише дрібнота, яка отримує по 40 доларів на тиждень.

— У цьому й річ. Зокрема. Інше — це те, що книжка не є очевидним бестселером. Якби так було, я міг би зрозуміти назву, що западає в пам'ять автоматично. Але це не так. Отже, хтось робить це свідомо. Хто?

— Ой Ґейле, облиш! Навіщо комусь забивати собі цим голову? І навіщо нам перейматися? Якби це була якась політична справа… Але, чорт забирай, хто може отримати бодай цент, просуваючи ідею вільної волі чи протест проти вільної волі?

— Хтось радився з тобою стосовно такої реклами?

— Ні. Я скажу тобі, ніхто цього не робить навмисне. Усе цілком випадково. Просто чимало людей вирішили, що це кумедний жарт.

— Від кого першого ти це почув?

— Не пригадую… Дозволь подумати… Це був… так, я гадаю, це був Еллсворт Тухі.

— Зупини це. І накажи також містерові Тухі покласти цьому край.

— Добре, якщо ти так кажеш. Але насправді це дрібниця. Просто люди трохи порозважалися.

— Мені не подобається, коли хтось розважається у моїй газеті.

— Гаразд, Ґейле.

О другій годині Вайненд приїхав як почесний гість на сніданок, організований Національним конгресом жіночих клубів. Він сів праворуч від очільниці у лункій бенкетній залі, просяклій запахами квітів на корсажах — гарденій і духмяного горошку — та смажених курчат. Після сніданку Вайненд виступив. Конгрес обстоював право заміжніх жінок працювати; Вайнендові газети боролися проти працевлаштування заміжніх жінок багато років. Вайненд говорив хвилин двадцять, хоча не сказав нічого посутнього, але створив враження, що підтримує кожну тезу, промовлену під час зібрання. Ніхто й ніколи не міг пояснити впливу Ґейла Вайненда на аудиторію, надто жіночу. Він не робив нічого особливого, його голос лунав приглушено, металево і трохи монотонно, він поводився так коректно, що його коректність видавалася зумисною пародією. Одначе він прихилив до себе всіх слухачів. Люди казали, що це через його виточену потужну силу; вона змушувала його ґречний голос, що промовляв про школу, дім і родину, лунати так, наче він кохається з кожною присутньою тут старою шкапою.

Повернувшись до редакції, Вайненд зазирнув до відділу міських новин. Стоячи за високим столом, він списав великим синім олівцем величезний аркуш типографського паперу літерами, завбільшки з два сантиметри кожна: у блискучій і безжальній передовиці він осуджував усіх прихильників працевлаштування жінок. Його ініціали «ҐВ» наприкінці статті скидалися на спалах блакитної блискавки. Він не перечитав написаного — у цьому ніколи не було потреби, — лише жбурнув аркуш на стіл найпершого ж редактора, який потрапив йому на очі, та вийшов з кімнати. Пізніше, по обіді, коли Вайненд збирався вже йти з роботи, секретарка повідомила, що Еллсворт Тухі просить прийняти його.