Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах
- Автор: Де Костер Шарль Теодор Анри
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3903-3
- Переводчик: Сидор Сакидон
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах». Краткое содержание книги:
Зберігши всі найхарактерніші риси народних легенд, автор створив образ Уленшпігеля — плоть від плоті народної, майстра на всі руки, відважного геза, зброєю якого у боротьбі з ворогами стають разюче слово і в’їдлива пісня, глузливий сміх і гострий меч.
— Як ти можеш, — зауважив Уленшпігель, — марнувати час на розмови з цим сумним вогником, який не має ні вух, щоб тебе слухати, ні рота, щоб тобі відповісти?
Вона ж, не слухаючи його, говорила до вогника:
— Вогнику, затанцюй у відповідь на три мої питання: перший раз — в ім’я Боже, другий — в ім’я Пресвятої Богородиці і третій — в ім’я духів стихійних, посередників між Богом і людьми.
На її три питання вогник затанцював тричі на кінчику пальця.
Тоді Неле сказала до Уленшпігеля:
— Роздягайся, і я також роздягнусь. На ось срібне пуделечко, в ньому масть, що навіває видива.
— Гаразд, — відповів Уленшпігель.
Потім, роздягнувшись і намастившись чарівною мастю, вони лягли голі одне біля одного на траві.
Жалібно квилили чайки. У хмарах глухо гуркотів грім і спалахували блискавки. З-поміж хмар час від часу виглядали золоті ріжки молодого місяця. Мандрівні вогники Уленшпігеля й Неле миготіли на луці вкупі з іншими.
Раптом величезна рука якоїсь велетки схопила Неле та її коханого і почала кидати їх у просторі, мов дитячі м’ячики, ловити, зіштовхувати, м’яти в руках, жбурляти в озерця між пагорбами і витягати звідти, обплутаних морськими водоростями. Потім, отак бавлячись ними, велетка заспівала так гучно, що пополохала всіх чайок на островах:
І справді, Уленшпігель і Неле побачили на траві, в повітрі, на небі сім скрижалей з блискучої міді, прибитих сімома цвяхами. На скрижалях було викарбувано:
Велетка поважно йшла, а за нею слідом усі мандрівні вогники летіли й цвірчали, мов коники:
Раптом велетка перемінилась: стала худіша, сумніша і ще більша. В одній руці вона тримала скіпетр, а в другій — меч. Ім’я її було — Пиха.
Кинувши Уленшпігеля й Неле на землю, вона сказала:
— Я богиня.
Потім поруч із нею, верхи на козі, з’явилась руда дівка в розхристаній одежі, з голими грудьми й бистрими очима. Ім’я її було — Хтивість. Потім прийшла стара єврейка, що збирала шкаралупу чаїних яєць. Її ім’я було — Скнарість. Далі жадібний ненажера чернець, що гриз ковбасу, запихався сосисками, чвакаючи безперестанку щелепами, наче свиня, на якій він їхав. Ім’я його було — Ненажерливість. Далі йшло Лінивство, ледве переставляючи ноги, бліде, брезкле, з погаслими очима. Гнів підганяв його поперед себе, шпигаючи голкою. Лінивство лементувало від болю і, все в сльозах, падало від утоми на коліна. За ними йшла худюща Заздрість з гадючою головою, щупачими зубами і кусала всіх: Лінивство — за те, що надто добросердне, Гнів — за те, що надто запальний, Ненажерливість — що надто вгодована, Хтивість — що надто рум’яна, Скнарість — за те, що збирає шкаралупу, Пиху — що носить пурпурову мантію і корону. А мандрівні вогники танцювали навкруги і нарешті жалібно заговорили голосами чоловічими, жіночими й дитячими:
— Ти, Пихо, мати честолюбства, і ти, Гніве, джерело жорстокості! Ви вбивали нас на бойовищах, у в’язницях, у катівнях, щоб зберегти свої скіпетри й корони! Заздрість, ти знищила в зародку чимало благородних і корисних думок — ми душі замучених мислителів. Скнарість, ти міняла на золото кров бідного люду — ми душі твоїх жертв. Хтивість, супутнице й сестро Вбивства, що зродила Нерона, Мессаліну, Філіппа, короля іспанського, ти купуєш цноту і оплачуєш розпусту — ми душі загиблих. Лінивство й Ненажерливість, ви брудните світ, треба вас вимести, наче сміття, — ми душі загиблих.
Тут почувся якийсь голос, що заспівав:
І вогники відповіли:
— Ми вогонь, ми помста за всі сльози, народне горе, помста панам, що полювали у своїх маєтках на людей, як на дичину, помста за безглузді війни, за кров, пролиту у в’язницях, за спалених чоловіків, за жінок і дівчат, живцем закопаних у землю, помста за кайдани й кров. Ми — вогонь, ми — душі загиблих.