Засліплення
- Автор: Канетти Элиас
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Юніверс
- ISBN: 966-7305-85-6
- Переводчик: Олекса Логвиненко
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Засліплення». Краткое содержание книги:
Кін сміється. Усе в нього виходить; хоч би за що він узявся, ніщо не встоїть перед його доказами. Наука прихильна до нього й уві сні. Щоправда, він не спить. Він тільки вдає, що спить. Якщо він розплющить очі, вони побачать замкнене вічко. Нащо йому марно себе засмучувати? Грабіжника й убивцю він зневажає. Коли той поверне йому почесне місце, тобто скине цей висячий замок і вибачиться за свою нахабну поведінку, отоді Кін і розплющить очі, але не раніше.
— Прошу вас, пане професор! — відгукується знайомий голос.
— Тихо! — наказує він. Через синій колір він геть забув про цей голос. Він знищить його так само без вороття, як ту спідницю. Він ще міцніше склеплює очі й знов наказує: — Тихо!
— Прошу вас, ось обід.
— Дурниці! Обід пришле сторож! — Він зневажливо кривить губи.
— Він мене й послав. Я змушена. Хіба б я схотіла сама?
У голосі вчувається обурення. Невеличка хитрість заткне йому пельку.
— Я їсти не хочу.
Він потирає руки. Це він добре придумав. Він не пристане до її дурних балачок. Полеміста, рівного йому, нема, і він помалу, крок за кроком, зажене її в глухий кут.
— То його покинути під ногами, чи що? Шкода ж такого гарного обіду! А хто ж, перепрошую, заплатить? Хтось інший!
Голос дозволяє собі зухвалі нотки. Він почувається тут, як удома. Поводиться так, немовби воскрес після шкуродерні. Якийсь мастак позліплював докупи ці шматки, великий майстер, геній. Він на це вдатний, він удихає в трупи їхні колишні звуки.
— Можете спокійнісінько покинути той обід під ногами, його однаково немає! Бо одне, любий мій трупе, я вам скажу одразу. Я нічого не боюся. Минули ті часи. З привидів я просто зриваю простирадла! Щось я не чую, щоб падав на підлогу обід! Чи, може, я не розчув брязкоту? Та й черепків не видно. Як я знаю, їдять із тарілок. Порцеляна, кажуть, б’ється. Мабуть, я помиляюсь. Я б вам порадив розказати мені ще казочку про порцеляну, яка не б’ється. Трупи на вигадки мастаки. Я чекаю! Чекаю!
Кін ошкірюється. Власна жорстока іронія його розвеселила.
— Це, перепрошую, не штука. Бачать очі розплющені. Сліпим усяк уміє прикинутись!
— Я очі розплющу, та коли потім я вас не побачу, то краще вам від сорому провалитися крізь землю! Досі я грав чесно. Я сприймав вас напівсерйозно. Але якщо я побачу те, чого з поваги до вас бачити не хотів би, — що ви розмовляєте, хоч вас тут і немає, — тоді вам кінець. Я витріщу очі так, що ви дивом здивуєтесь! Я стромлю пальцями туди, де було б ваше обличчя, якби ви його мали. Мої очі розплющуються над силу, їм набридло нічого не бачити, та коли вже вони розплющаться, тоді начувайтесь! Погляд, що тут народжується, пощади не знає. Ще трохи терпцю! Я хвильку зачекаю, бо мені вас шкода. Щезніть краще самі! Я дозволяю вам почесно відступити. Лічу до десяти, і в моїй голові нічого не залишиться. Невже завжди має відразу проливатися кров? Ми цивілізовані люди. Вам-таки буде краще, повірте мені! До речі, це комірчина одного грабіжника й убивці. Попереджую вас. Якщо він прийде, то порішить вас!
— Я не дам себе вбити! — верещить голос. — Першу дружину — нехай, другу — ні!
На Кіна раптом падають якісь важкі речі. Якби тут хто-небудь був, то подумав би, що в нього жбурляють посудом. Він навчений досвідом. Він нічого не бачить, хоч очей і не розплющує, а в такому стані легко з’являються галюцинації. Він чує, що пахне їжею. Нюх його зрадив. У вухах аж гуде від брудної лайки. Він не дуже дослухається. Проте в кожній фразі раз у раз прохоплюється слово «Вбивця!». Його повіки тримаються мужньо. Всі м’язи навколо очей щосили стягуються. Бідні хворі вуха! По грудях повзе щось рідке.
— Я йду! — кричить голос; хтось знову прислухається до кожного слова. — І їсти більш нічого не принесу. Убивці нехай здихають з голоду. Тоді порядні люди хоч зостануться живі. Та він однаково під замком. Тьху, немов звір якийсь! Усе ліжко повне. Тепер сусіди тицятимуть сюди носа. Будинок скаже: божевільний. Я скажу: вбивця. Краще піду звідціля. Нащо собі нерви сотати. Комірчина просмерділася. Що я вдію! Обід був добрий. Позаду є ще одна кімната. Убивць треба замуровувати! Піду!