Все королівське військо

Надійшло ще двійко наших, а за ними — Моррісі, що замінив Х’ю Міллера на посту генерального прокурора, коли той подав у відставку. Сигарний дим густішав.

Один раз на порозі з’явилася Сейді, поклала руку на одвірок і обвела поглядом ту картину.

— Привіт, Сейді,— озвався до неї один з «хлопців».

Вона не відповіла. Постояла ще хвильку, озираючи товариство, годі мовила: «Боже ти мій»,— і пішла собі. Я почув, як грюкнули двері її кабінету.

Я обійшов стіл Хазяїна, зупинився біля вікна і поглянув униз. Уночі пройшов дощ, і тепер трава, листя віргінських дубів і навіть мох на деревах легенько лисніли в блідому світлі сонця, а в мокрому бетоні кручених під’їздів та доріжок виднілися невиразні, ледь видимі відображення. Увесь світ — голі віти інших дерев, що вже скинули листя, дахи будинків та й саме небо — був блідий, чисто вмитий і прояснілий, мов обличчя людини, що довго хворіла, а тепер почуває себе краще і має надію одужати.

Не скажу, що точно таке обличчя було в Хазяїна, коли він зайшов, проте деяке уявлення про його вигляд цей начерк дає. Воно було не дуже бліде, але блідіше, ніж звичайно, і шкіра на щелепі начебто трохи обвисла. У двох чи трьох місцях впадали в око порізи від бритви. Під очима залягли сірі кола, схожі на синці, що вже майже зійшли. Та очі були ясні.

Він пройшов по м’якому килиму приймальні безгучно і якусь хвилину стояв у дверях, ніким не помічений. Балачка не затихла — вона згасла на півслові. Запало коротке німе замішання — усі похапцем напинали відкладені вбік похоронні личини А тоді, уже в личинах, хоча й напнутих у поспіху сяк-так, обступили Хазяїна і заходилися потискати йому руку. Казали, що прийшли сказати, як вони йому співчувають. «Ви ж знаєте, Хазяїне, як ми всі, хлопці, до вас ставимося». Він сказав, дуже тихо: так, він знає. І ще сказав: так, так, він дякує.

Потім він рушив до стола, і хлопці відкотилися в боки, як хвилі з-під носа корабля, коли він відходить від причалу і гвинт робить перші оберти. А він став біля стола й узявся перебирати телеграми, побіжно проглядаючи їх і упускаючи з руки.

— Хазяїне…— озвався хтось.— Хазяїне, ці телеграми… вони свідчать… свідчать, як до вас ставиться народ.

Він нічого не сказав.

У цю мить до кабінету зайшла секретарка з новою купою телеграм. Вона поставила піднос на стіл перед Хазяїном. Той втупив у неї важкий погляд. Потім поклав руку на купу жовтих папірців, одсунув їх і промовив рівним безвиразним голосом:

— Забери це лайно.

Дівчина забрала те лайно.

Усе видовище враз злиняло. Хлопці потяглися з кабінету до своїх обертових крісел, що їх того ранку ще й трохи не нагріли. Рушив до дверей і Малюк, але Хазяїн покликав його:

— Постривай, Малюк, я маю щось тобі сказати.

Малюк повернувся.

Я вже теж ішов до дверей, та Хазяїн зупинив і мене.