Все королівське військо

— Ну, тоді я їду додому й засну навіки,— промовив я і пішов, залишивши її у вестибюлі.

Коли я вийшов до машини, на обрії вже займався холодний голубий світанок.

Нещасливий випадок стався в суботу надвечір. Операцію зробили в неділю перед світанком. Розв’язка настала в понеділок. То був останній понеділок перед Днем подяки.

Того дня події наростали поступово, а потім ураз завершилися навальним фіналом, подібно до того як великий вантаж розриває останню линву й летить шкереберть. Бувши свідком тих подій, я спершу добачав у них певну логіку, хоча в деякі хвилини вона ніби зникала, але потім, коли події, дедалі нагромаджуючись, повернули до розвʼязки я міг уловити хіба що поодинокі, ледь помітні ознаки їх зумовленості й нерозривності. І оте зникнення логіки, оте враження, ніби подіями і людьми керують якісь незбагненні для мене імпульси, надавало всьому, що відбувалося, нереального характеру, неначе то був сон. І лише згодом, коли настала розв’язка, коли все скінчилося, до мене повернулось відчуття реальності,— а власне, далеко згодом, коли я спромігся зібрати розрізнені частки головоломки і скласти їх у цілісну картину. Та це й не дивно, бо, як відомо, реальність не є суттю події як такої, а лише відношенням цієї події до подій минулих і майбутніх. Тут ми начебто приходимо до парадоксу: реальність події, що сама собою нереальна, зумовлюється іншими подіями, які самі собою також нереальні. Одначе він тільки доводить те, що й належить довести: все полягає в спрямуванні. І живемо ми лише тоді, коли усвідомлюємо цей принцип, бо від нього залежить наша особиста ідентичність.

У понеділок я прийшов на роботу рано. Цілу неділю я відсиплявся і встав, тільки щоб устигнути з’їсти сякий-такий обід та подивитися в кіно якусь муру, а о пів на одинадцяту знову був у ліжку. Отож з’явився на роботу з відчуттям душевної свіжості, що його завжди дає довгий міцний сон.

Я заглянув до кабінету Хазяїна. Він ще не приїхав. Але, поки я там стояв, зайшла одна з дівчат з великим підносом, повним телеграм.

— Усе співчуття з приводу сина,— сказала вона.— Кінця немає.

— І не буде цілий день,— зауважив я.

Справді-бо, я знав, що кажу. Кожний свіжоспечений політик, кожний клерк з окружної управи, кожний марнолюбний підлабузник у штаті, що не знайшов часу прочитати повідомлення у недільній газеті, читав його в сьогоднішньому ранковому випуску й надсилав телеграму. Надіслати таку телеграму було однаково що помолитися. Важко сказати, чи буде з молитви якась користь, але шкоди напевне не буде. Ті телеграми являли собою частину системи. Як ото подарунок на весілля дочці впливового політика чи квіти на похорон поліцая. Частиною системи було й те, що квіти — коли вже про це зайшла мова — постачала крамниця Антоніо Джусто. Дівчина в крамниці вела у спеціальній папці облік усіх замовлень з нагоди похорону поліцая, а після похорону Тоні брав ту папку й звіряв прізвища зі своїм генеральним списком навіки осиротілих друзів небіжчика, і якщо твоє прізвище було в генеральному списку, то горе тобі, якщо його не виявлялося в папці замовлень до похорону Мерфі, причому йшлося не про якийсь там букетик запашного горошку. Той Тоні був добрий приятель Малюка Даффі.