Пожежник

Та за останні шістдесят секунд дещо змінилося. Вона готова була до того, щоби він забрався звідси. Тепер здавалося, що буде тільки на краще, якщо Джейкоб піде, а темний тихий будинок якийсь час весь буде до її послуг — щоб подумати. Або не думати взагалі, сидячи незворушно, чи плакати, роблячи будь-що — подалі від його наляканої та злої відрази.

— Я проїдуся на вéлику до Громадських робіт, — промовив він. — Дістану ключа від трейлера Джонні Діпенау в його шафці. Зателефоную по обіді.

— Не хвилюйся, якщо я не підніматиму слухавки. Може, я вимкну телефон, щоб ще трохи поспати. — Гарпер розсміялася гірким, нещасним сміхом. — Може, коли прокинуся, усе це виявиться лише поганим сном.

— Ага. Можемо на це сподіватися, моя маленька. Та якщо це насправді поганий сон, його бачимо ми обоє.

Тоді він посміхнувся — маленька, нервова посмішка — і на мить знову став Джейком, її старим друзякою.

Джейкоб уже прямував до дверей, коли вона попрохала:

— Нікому не розказуй.

Він спинився, рука застигла на засуві.

— Добре. Не розказуватиму.

— У Конкорд я не поїду. Я чула історії про ту установу.

— Ага. Що це справжній табір смерті.

— Ти в це не віриш?

— Звісно, вірю. Кожен, хто туди потрапляє, заражений цим лайном. Усі вони помруть. Певна річ, це табір смерті. За визначенням, — він відчинив двері в спекотний, димчастий день. — Я б не відправив тебе туди. Ми разом у всьому. Я не передам тебе якійсь безликій службі. Ми впораємося з цим самотужки.

Гарпер подумала, що цими словами він хотів заспокоїти її, втім, як не дивно, заспокоєною вона не почувалася.

Джейкоб спустився сходами до звивистої стежки, а тоді зник з поля зору, попрямувавши до гаража. Двері він залишив прочиненими, наче очікував, що вона вийде подивитися, як він ітиме. Наче це вимагалося від неї. Може, і так. Вона заправила халат, перетнула невелике фойє й зупинилась у дверях. Він ніс велосипед до проїзду, тягнучи його на плечі. Озиратися він не став.

Гарпер підвела голову, щоб поглянути на Портсмут. Брудне небо опускалося на білий шпиль Північної Церкви. Дим висів над усім містечком ціле літо. Гарпер десь прочитала, що 12 відсотків Нью-Гемпшира палало у вогні, та не розуміла, як це могло бути правдою. Звісно, це було досить добре в порівнянні з Меном. Місцеві новини лише про це й говорили. Пожежа, що спалахнула в Канаді, зрештою дісталася шосе I-95, тим самим розітнувши штат надвоє палаючою пусткою, що простягалася майже на сотню миль у найширшому місці. Щоб загасити вогонь, потрібен був дощ, але останній погодній фронт, який сунув у тому напрямку, випарувався через неймовірну спеку. Метеорологи з NPR[26] сказали, що той дощ шкварчав, як слина на гарячій поверхні плити.

Клуби диму здіймалися то тут, то там. Брудні коричневі струмочки звивалися від Стробері-Бенк. Постійно щось палало: будинок, крамниця, авто, людина. Навіть дивно, скільки диму може випустити людське тіло, охоплене полум’ям.