Пожежник

Гарпер і сама була здивована власною реакцією: вперше похмура, розлючена впевненість Джейкоба образила її.

— Ні, тут ти помиляєшся, — промовила вона. — Я не експерт, але про спору мені відомо більше за тебе. Існують дослідження, надійні дослідження, які доводять, що вона не може перетнути плацентарний бар’єр. Вона потрапляє всюди — у мозок, легені... усюди, окрім плаценти.

— Лайно собаче. Немає такого дослідження. Принаймні такого, що варте паперу, на якому його надрукували. ЦКЗ в Атланті — купа попелу. Ніхто вже не досліджує це гівно. Часи наукових досліджень минули, тепер настав час бігти в укриття й чекати, що ця штука спопелить себе саму раніше, ніж усю планету. — Він засміявся сухим невеселим сміхом.

— Але вони таки досліджують її. Досі. У Бельгії. Аргентині. Але нехай, якщо не хочеш мені вірити, нехай. Та повір у це. У липні ми прийняли пологи в зараженої жінки, і вона народила здорове дитя. З цієї нагоди у вестибюлі педіатрії влаштували вечірку. Ми їли напіврозтале вишневе морозиво й усі по черзі тримали дитину. — Вона не стала казати, що медична бригада провела з дитиною значно більше часу, ніж мати. Лікарі забороняли їй торкатися немовляти, забравши його з кімнати, поки мати кричала, щоб хлопчика повернули, щоб вона ще бодай раз могла поглянути на нього.

Обличчя Джейкоба вже не виглядало таким відсутнім. Його вуста стислися в тонку білу лінію.

— І що? Це лайно... як довго люди з ним живуть? У кращому разі? Потому як видно смуги?

— Кожен по-своєму. Є декілька довгострокових випадків, люди, що хворі від самого початку. Я можу протриматися...

— Три місяці? Чотири? Який середній показник? Мені так здається, що навіть не два місяці. А ти дізналася про вагітність десять днів тому, — він похитав головою. — Що ти дістала, щоб ми потурбувалися про себе?

— Що ти маєш на увазі? — Гарпер не встигала за плином його думок.

— Що ти дістала, щоб ми покінчили з усім? Ти казала, що спробуєш дістати ту штуку — ту, що мені дантист виписав для зубного каналу.

— Вікодин.

— І ми можемо його потовкти, правда ж?

Халат розперезався й розхристався, та їй здалося марним його заправляти. Вона зовсім забула, що хотіла позбавити його вигляду власного інфікованого тіла.

— Так. Певно, це один з найменш болючих шляхів убити себе. Близько двадцяти пігулок вікодину, потовченими.

— Значить, так і зробимо. Якщо обоє маємо луску.

— Але я не маю вікодину. Я так його й не дістала.

— Чому? Ми говорили про це. Ти сказала, що зробиш. Сказала, що розживешся ним у шпиталі, а якщо захворіємо, наллємо собі вина, увімкнемо музику, а тоді приймемо пігулки й відчалимо.

— Я забула взяти його, покидаючи шпиталь. Я тоді більше турбувалася, щоб не згоріти там живцем. — Хоча їй не спало на думку, що при теперішньому стані вона від цього так і не втекла.