Зібрання творів

Не можу я без посмішки Івана оцю сльотаву зиму пережить. В проваллях ночі, коли Київ спить, а друга десь оббріхують старанно, склепить очей не можу ні на мить, він, як зоря, проміниться з туману, але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить. Ні словом не озветься. Ані пари із уст. Вусате сонечко моє! Несуть тобі три царіє со дари скапарене озлоблення своє. Іваночку! Ти чуєш, доброокий? Їй-бо не знаю, що я зле зробив. Чого ж бо й досі твій поріг високий ані відчув, ані переступив. Прости мені, недільний мій Хрещатик, що, сівши сидьма, ці котли топлю в оглухлій кочегарці. Що терплю, коли вже ні терпіти, ні мовчати не можу, що, читаючи, люблю твоїх Орхана, Незвала і Данте, в дев'яте коло прагнучи стремлю. Моє ж досьє, велике, як майбутнє, напевне, пропустив котрийсь із трутнів. Із тих, що білий світ мені окрали, окравши край, окрали спокій мій, лишивши гнів ропавий і кривавий і право — надриватися в ярмі. Сидять по шпарах всі мужі хоробрі, всі правдолюби, чорт би вас побрав. Чи людська добрість — тільки добрість, поки без сил, без мужності, без прав запомогти, зарадити, вступитись, стражденного в нещасті прихистить і зважитись боротися, щоб жити, і зважитись померти, аби жить? Коли тебе, коханий, покарають — куди втечу від сорому й ганьби? Тоді прости, прощай, проклятий краю, вітчизно боягузів і убивць.