Із праху посталі
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 978-966-10-6078-3
- Переводчик: Дар’я Миколенко
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Із праху посталі». Краткое содержание книги:
Звісно, Елліоти на Аддамсів геть не схожі, що не заважає їм бути абсолютно унікальним літературним сімейством, яке припаде до вподоби шанувальникам «Кульбабового вина» та «Прощавай, літо».
— Прошу?
— Невинність, бережіть свою невинність, — пробурмотів Прадідусь і задрімав.
О шостій потяг під’їхав до місця призначення, в містечко Соджорн, штат Міссурі. Тільки тоді Джеку дозволили повернутися з вигнання в голові тієї вільшанки на далекому дереві.
У місті не знайшлося жодного родича, який би примирився з розгулом кузенів, тому Прадідусь поїхав назад в Іллінойс, і кузени дозрівали в ньому, наче персикові кісточки.
Там вони і лишилися, кожен на своїй території, в освітленій сонцем або місяцем мансарді Прадідуся.
Пітер оселився у спогаді про 1840 рік у Відні з божевільною актрисою; Вільям жив ув Англії, в Озерному краї, з білявою шведкою невизначеного віку; тим часом Джек міняв розваги, як рукавички: Сан-Франциско, Берлін, Париж — час від часу проявляючись пустотливим блиском в очах Прадідуся. А Філіп, наймудріший з усіх, замкнувся глибоко в бібліотеці, щоб проштудіювати всі книги, які подобалися Прадідусеві.
Розділ 11
Багато хто повертається
Неймовірно, але те, що злетіло, повинно було впасти.
В заметілі темряви по всьому світу вітри обернулися й подули в зворотному напрямку, а те, що підняла буря, заколивалося на край неба і випало знову на Американський континент.
Над усім північним Іллінойсом збиралися грозові хмари й вибухали дощем. На землю лилися душі, мертві крильця й сльози від людей, які змушені були відмовитися від подорожі та повторювати День повернення додому, окутані сумом, замість того, щоб радіти.
У небі над Європою та Америкою, де колись панувала радість із цієї нагоди, тепер бриніла меланхолія, яку гнали хмари гніту, забобонів і зневіри. Гості Дня повернення додому верталися на поріг Будинку, прослизали у вікна, мансарди, підвали і швидко ховалися, щоб вразити Сім’ю, яка дивувалася, примовляючи: «Як так? Знову День повернення додому? Чи, може, настав Судний день?» Принаймні Судний день настав саме для їхнього світу. Цей потік душ, ця буря загублених людей, що зібралися на даху, заполонили підвал поміж винних бочок, чекали якогось одкровення, яке б потім змусило членів Сім’ї ухвалити рішення зібрати раду і вітати один за одним тих, кого треба сховати від світу.
І ось перша з цих дивних заблукалих душ їхала в потязі, що котився через усю Європу на північ, назустріч імлі й туманам, назустріч прекрасним і живильним дощам…
Розділ 12
«Східним експресом» на північ
У «Східному експресі», що прямував з Венеції до Парижа та Кале, літня жіночка помітила схожого на примару пасажира.
Той мандрівник, вочевидь, помирав від якоїсь жахливої хвороби.
Він сидів у двадцять другому купе в кінці третього вагона, тут-таки щось перекушував і тільки в присмерках підвівся й попрямував до осяяного електричними лампами вагона-ресторану під дзенькіт кришталю та жіночого сміху.
Він з’явився цієї ночі. Рухаючись убивчо повільно, сів через прохід від пані статечного віку з монументальним бюстом, ясним чолом і здобреним роками поглядом.
Біля неї стояв чорний лікарський саквояж, а з грубої нагрудної кишені стирчав термометр.
Блідість примарного пасажира змусила її ліву руку потягнутися до термометра у кишені.
— О Боже, — прошепотіла міс Мінерва Геллідей.
Повз проходив метрдотель, вона торкнула його за лікоть і кивнула в напрямку проходу.
— Вибачте, а куди прямує той бідолаха?
— У Кале, а тоді в Лондон, мадам. Як буде на те воля Божа.
І поквапився геть.
У Мінерви Геллідей зник апетит, і вона витріщилася на того засніженого скелета.
Здавалося, чоловік зрісся з розкладеними перед ним столовими приборами. Ножі, виделки і ложки задзеленчали холодним сріблом. Він зачаровано прислухався, неначе то лунав, виграючи ножами, відгомін його власної душі, неначе той срібний передзвін долинав з іншого виміру. Його руки лежали на колінах, наче самотні тварини, і коли потяг хилитнувся, щоби зробити велику дугу, його тіло безсило хиталося то туди, то сюди.
Якоїсь миті потяг зробив ще крутіший поворот, і столове срібло із дзенькотом упало. Жінка за дальнім столом зі сміхом вигукнула:
— Не можу в це повірити!
А чоловік ще гучніше зареготав:
— І я теж!
Випадково чи ні, але примарний пасажир ураз почав танути. Недовірливий сміх пари гострим лезом різонув його слух.
Він помітно зіщулився. Очі запали, і можна було уявити, як з рота виривається холодна пара.