Санаторійна зона
- Автор: Хвылевой Микола
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7065-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Санаторійна зона». Краткое содержание книги:
І туманіють глухі заулки нашої республіки.
…Раптом вітер стих…
На вулиці стояла порожнеча. На баню церкви злітались галки, тисячі галок. Кричали, падали, злітались.
Здавалось, що тут недавно проїхав Чичиков.
– Чи – чи!
– Кра! Кра!
У станицю заглядали хмари.
З Зараївського хутора йшли.
Раптом Вадим розплющив очі й покликав Марію. Говорив розірвано, давився словами:
– …Це – перед смертю… Останнє моєї мелодрами. Круг пройшов… Але дивись, Маріє, на нашу сучасність… з XXV віку… Пам’ятаєш: Домбровський, Россель, Делеклюз…
…Пауза.
Потім додав ще:
– Християни мають своє Євангеліє. І ми… Так, Маріє… Я знаю… чого ти не була… моя…
І знову впали вії.
Марія мовчала. Схилилась на коліна біля кроваті й теж була чорна.
…А за вікном стояла порожнеча, і на баню церкви злітались галки:
– Чи – чи!
– Кра! Кра!
Біля етажерки лежала сосна – поруділа, а гірські трави зів’яли. Все-таки пахло сосною.
Коли стемніло, запалила свічку.
Розтаборилась півтемрява.
Теж зів’яла.
Марія пішла до етажерки й знову машинально перебирала книги.
Постукав тихенько Гофман.
Спитав пошепки:
– Ну, що, як?
Марія безглуздо подивилась на нього і, не відповівши, зачинила двері.
А за вікном по станиці урочисто брів на схід синій листопад і зникав у невідомих пісках у Закаспії.
Вадим лежав, розкинувши руки, волосся йому спадало на тьмяний лоб. Іноді кашляв і вихаркував шматки крові, які безсило падали йому на груди. Вся сорочка в напівтемній кімнаті оддавала багрянцем.
Стіни дивились сіро й похмуро.
Вадим догоряв. Кімнату наповнили хрипи.
Здавалось, десь булькає вода. Було болотно.
Марія дивилась на Вадима, заложивши руки за голову.
…Уночі Вадим почав ловити руками повітря.
Марія підійшла до ліжка.
І побачила раптом у Вадимових очах гарячий день. Взяла його руку. Вадим на хвилину завмер, але несподівано рвонувся й одкинув голову.
Ловив ротом повітря, видно було, що хоче щось сказати – і не може.
Далеке, замріяне промайнуло в голові. Марія голосно й схвильовано сказала:
– По оселях урочисто ходить комуна.
На момент обличчя Вадимові покривилось посмішкою.
Тоді Марія в нестямі похилила голову і з жагою промовила…
…Те, що вона промовила, здавила тиша.
…І тиша запахла сосною.
Марія подивилась на чорне обличчя й зрозуміла.
Підійшла до свічки, погасила її й вийшла на повітря. Побрела по станиці, в степ, на схід.
Скоро заметушилось повітря, з моря джигітували солоні вітри.
В синій ночі не видно було, як летіли гори.
Тільки сивий Ельбрус велетнем маячив праворуч.
Марія йшла на схід.
Кавказ мовчав у гірській задумі.
……………………………………………………………………………
На далекій цегельні скликали нічну зміну:
– Гу-у!
Дорога й ластівка[21]
І
У перспективі – дорога.
Праворуч, ліворуч – акварелі. Далеко – ліс. Дорога до лісу, а може, вбік.
Дорога спокійно відходить, і на ній порожньо.
Мабуть, скоро зажовтіє листя, і в небо засумує старий дуб. Старий дуб був колись біля нашої хати, в дитинстві.
Я дивлюсь на дорогу, і вона веде мене за великі гони.
Покірно йду за нею.
…Колись була береза, зірвав листок і положиву книгу; книзі, здається, більш як сто літ, пожовкли навіть рядки. А в цій книзі лист із берези, пожовклий. (Може, берези вже й нема… А де згадка про автора столітньої книги з пожовклими рядками?)
…Дивлюсь на дорогу. На дорозі порожньо, і я думаю про небуття: коли дорога відходить, тоді щось відходить, кудись відходить.
…Потім згадую сливи.
Саме по цій дорозі везли колись сливи. Я був маленький і прохав у тітки слив.
Тоді вона дала мені жменю.
Та не були то сливи. Було дитинство.
…На краєвиді купчаться хмари, збираються на вечір.
Але то буде не потоп, а впаде звичайна роса. Тоді забуяє рослина.
А в потопі (пам’ятаєте?) були голуби.
……………………………………………………………………………
Біля вікна пролетіли голуби, фуркнули і зникли за величезним будинком.
21
[xxi] Вперше новела з’явилася у збірці «Сині етюди», згодом – у т. І тритомників.
Подаємо за другим виданням.