Санаторійна зона
- Автор: Хвылевой Микола
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7065-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Санаторійна зона». Краткое содержание книги:
– Ну да… Вічний ідіотський трафарет: memento mori.
За вікном знову посувався синій листопад.
Ішов вечір, як і завжди, невідомий і глибокий. Ішов сірий і таємний і відходив за вітрами в Закаспії.
Іноді з моря пролітала самотня хмара і, сполохано озираючись, бігла й зникала за обрієм.
III
Марія пішла в свою роту.
Три взводи були в караулі, тому й у помешканні майже нікого.
Підійшла до лампи:
– Що пишете?
Червоноармієць старанно виводив літеру й сказав незадоволено:
– Клята буква. Ніяк не пишеться. «Чи». Буква – «чи». Виходить буква «ги», бо схожа… Хочу оце письмо додому.
Марія сіла допомагати.
Взяла в руку коряві пальці червоноармійцеві й виводила букву «чи».
Писали довго – вдвох…
…А в своїй кімнаті згадували червоне обличчя бородатого солдата республіки і його літеру «чи».
Літера «чи» довго стояла за вікном знаком запитання, і це мучило.
Потім Марія пішла до Вадима.
Було пізно, але він ще працював.
Голубом положила руку йому на плече:
– Слухай, Вадиме!
Він підвівся й сів з нею на ліжко.
Знову був сухий кашель, як степовий пожар. Вона приложила ухо до його грудей.
– Слухай, Вадиме!
– Так… слухаю…
Марія схилила голову на Вадимову скроню і вбирала чаймою ніздер запах мужського тіла.
Потім ледве чутно сказала:
– Вадиме! Кохаю тебе так, як гірські аули.
Вадим уважно подивився на Марію:
– І… я тебе теж кохаю!
Вона:
– Але…
Потім сіла з ногами на ліжко, знітилась у крапку й дивилась запаленими очима у вікно. Хтось невідомий стояв біля ясена й тихо, ледве помітно перебирав похиле листя.
Вадим сказав напівсерйозно:
– Я тебе розумію: ворогам не до кохання.
Марія:
– Так, ти мій ворог.
І тихо розсипала хворий сміх.
IV
На світанку шостого листопада вдарив мороз.
Затривожились дерева, пішла листяна хуга.
Дерева порожніли – голо.
А листя спішили, падали.
Падали. Падали.
Стоси.
Земля думала глибоку думу. Мовчали вітри.
По станиці пройшла мідна тиша.
Тільки зрідка рипів далекий журавель – витягали воду.
Гофман з червоноармійцями вже заквітчав залу. Завтра мітинг-концерт. Незграбний Гофман:
– Паф! Паф!
А червоноармійці хвилювались:
– Товаришу Гофмане! Чого командири не допомагають? Що це, старий режим?
Гофман летючий мітинг:
– Паф! Паф!
Заспокоїлись.
Увесь двір штабу в ліхтарях. Завтра буде ілюмінація.
На північ урочисто підуть мідні спогади. Завтра розгорнемо голубину книгу вічної поезії – світової, синьої.
Це – революція.
Хіба комунари забудуть цей день? Хіба це не велична поезія?
Поринаємо в синіх тривожних ночах, наші мислі відходять —
на північ,
на південь,
на захід,
на схід.
І ширяємо над землею замріяні, далекі.
…Хіба це не поезія?
Завтра розгорнемо голубину книгу вічної поезії – світової, синьої.
…Марія читала європейські новинки, про радіоплуг.
Сказала лукаво Гофманові:
– От пишуть про радіоплуг, і ще знайте: в Америці є вже орудія, що б’ють на п’ятсот верстов. Хіба нам угнатися за ними?
Гофман:
– Нічого… От почитайте в «Правді» про наш винахід у виробництві фарб. Теж світова справа.
…Марія до світанку слухала, як кашляв Вадим за стіною. Це її турбувало, і вона пішла до нього.
Сказала:
– Слухай, Вадиме, тобі треба на повітря.
Вадим виглядав чорно. Проте говорив іще жваво:
– Що ти так часто до мене?
– Аякже: я ж тебе кохаю.
– Так?
…Марія порадила проїхатись по пошту.
Згодився.
Зиммель сказав, щоб запрягли тачанку.
…Виїхали в степ після обіду.
На тачанці Марія й Вадим. За ними верхи Зиммель.
Стояв голий чорнозем і без кінця степ. Праворуч летіли гори.
Марія задумалась. І Вадим задумався. Збоку гарцював у бурці Зиммель. Марія дивилась на гори.
А потім сказала:
– Ах, Вадиме, як я не люблю Зиммеля.
– І я не люблю.
Вона:
– Це символ всефедеративного міщанства.
– Так.
Вадим часто кашляв. Марія з болем дивилась на нього.