Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

– А за що ти, чоловіче, його б'єш?

А той йому каже:

– Він взяв позичив в мене п'ятнадцять рублів, а як вмирав, то мені тих грошей не віддав, то я маю цілий рік щодня йому дати по п'ятнадцять київ.

– Не бий же ти його, я тобі свої гроші даю, – витягнув з кишені гроші, – а вже більше аби-сь не приходив.

Вернувся назад, ліг собі спати. На другий день приходить до него їден чоловік, щоби він прийняв його на службу за фурмана. Питається він:

– Чи ти вмієш, чоловіче, коло коней ходити?

– Так, вмію, що йно королевич скаже.

Пустилися вони їхати в дорогу. Було три дороги. Дві, що вольно їхати, а третя дорога заказана, аби нею ніхто не їхав. Радиться королевич з тим фурманом:

– Котрою би ми мали дорогою їхати?

– А чого ми, королевичу, поїдемо добрими дорогами? Знаємо, що добрими дорогами добре їхати. їдьмо ми там, де є найгірше заказано, тею їдьмо, а будем знати, що там є.

От їдуть вони, і огортає їх темна ніч. Аж дивляться: щось ся світить. Приїздять вони туди – видять великий палац. Питаються, чи можна заїхати. їм сказали, що вольно.

А там було дванадцять розбійників. Питаються вони:

– Що ти за їден?

За тоє той фурман не казав королевичеві ані злізати з того повозу. Як вони вже заїхали у дім, то найстарший розбійник наказав:

– Піди їх спряч!

Але вони заїхали не у великі двері, а сховалися в малих дверях. І, коли вийшов розбійник, аби їх у своїх сінях побити, то фурман взяв в королевича шаблю і стяв розбійнику голову. Та й викинув його пріч. Розбійники чекають на него, а він не приходить. Посилає старший другого, каже:

– Іди ти!

Пішов же той другий, а фурман і тому так зробив. І так всіх він їх побив по одному, йно тілько дванадцятий зістався. Взяв си фурман пістоля в кишеню, а шаблю в руки і пішов до теїхати. А найстарший розбійник сидів собі і панну тримав на руках (яку вони в дорозі злапали). Як же той королівський фурман відчинив двері, то розбійник дуже ся злякав, схопився на ноги, а фурман каже:

– Ані рухайся, бо життя своє маєш скінчити! Вдарив його з пістоля і забив.

Рано вибираються, але королевич нічого не видів і не знає, що ся діяло. Отже, забрав фурман ключі, і вони далі в світ поїхали. їхали вони, їхали і приїхали до королівського міста. Як вони приїхали, зара гонець від тамтого короля запросив їх в гості. Королевич балювався у нього пару днів, а той король мав їдним їдну дочку, а та дочка була дуже прекрасная. Вона вже мала дванадцять чоловіків, а жаден чоловік ніколи з нею ночі не переночував. Той королевич її си сподобав і хтів її взяти за жінку.

Але чужий король шкодував його і казав:

– Сину, шкода тебе, бо вона вже мала дванадцять чоловіків, а з жадним чоловіком не переночували ночі.

Королевич радиться своего фурмана, що з тим має чинити, чи її взяти, чи ні. Фурман йому каже:

– Беріть, королевичу, ніколи ніц вам не може шкодити.

Підіймається той королевич, щоби її за жінку взяти. Пішли до священиків, до ксьондзів, як є звичай християнський, шлюб, заповіді, і він ся з нею вженив. І пішли вони собі спати. А той фурман каже: