Люди в гніздах
- Автор: Коцарев Олег
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «КОМОРА»
- ISBN: 978-617-7286-27-0
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Люди в гніздах». Краткое содержание книги:
Валя озирнулася на них, але навіть не всміхнулась, а лише похнюплено пішла далі.
Дощ легенько бив прутиками видовжені спини струнких вікон і залишав сліди побиття. Чоловік за столом замислився, як собака на човні, поклав долоню на папір і мовив:
— Герр Крамаренко, вас обвинувачено в хабарах і розкраданні провіанту в умовах прифронтового міста.
Або ні, було все ще сонячно. Гілки з листям за вікном шукали, де б їм зіграти щось на роялі.
— Герр Крамаренко, вас обвинувачено в зв’язках із більшовицькою розвідкою і партизанами. Зокрема, з вами на зв’язок виходила розвідниця Олександра Іванцова, про що нам відомо до-сте-мен-но.
Можливо, зрештою, був уже вечір. Недалеко падали бомби та стрибали у воду дівчата.
— Герр Крамаренко, за вашими клопотаннями з ув’язнення на Холодній горі випустили кількох небезпечних осіб, є свідчення про переховування євреїв.
Задовго та безапеляційно співав голуб.
— Герр Крамаренко! Ви підробляєте офіційні документи! Ви фальсифікатор!
Сонце сховалося на горищі будинку напроти.
— Герр Крамаренко! Ви зв’язалися з групою українських націоналістів. Це, як ви знаєте, ворожа група, її оголошено поза законом, і вас буде знищено!
Коли нещодавнього бургомістра виводили на розстріл, він мав переляканий вигляд і був схожий на рудого тхора — так написали автори радянської книжки «В кублі зрадників», а хіба є підстави їм не вірити?
Коли його повели до евакуаційного поїзда в бік Полтави, то, ніби між іншим, пояснили вирок:
— Ув’язнення до кінця війни.
…Щоденники середини двадцятого століття — коли їх написано синім кольором, то він густий, ніби синя кров. Коли червоним — це вицвілий кармін для тодішніх губів. Коли простим олівцем — це лютневе роз(с)тавання снігу. І ще ці маленькі, одноманітно нахилені літерки…
Зі щоденника Валі:
Заходила Е. та сказала, щоб ми поминали батька. Каже, його розстріляли німці перед своїм відходом із Харкова. Але говорила з огидними недомовками: мовляв, минулого разу ви не хотіли на цю тему розмовляти, а тепер не хочу я.
(…)
На роботі кажуть, що батька німці вивезли до Польщі. Нібито так сказала його стерва Бершадська.
КАДР ІЗ МАЙБУТНЬОГО. 1970-ТІ РОКИ, УРСР
Чоловік у формі розправив плечі так, що аж кістки захрустіли, а людина з другого боку столу винувато всміхнулася.
— Ну шо, Володька, почитали мы (то есть, хто надо) вашу рукопись. Вобщем нормально, но, конечно, есть замечания, там, смотрите, красным карандашом. Название не знаю, товарищам вроде нравится, а мне как-то… «У кублі зрадників» как-то дэбэло звучит, не?
Співрозмовник лише знизав плечима.
— Ага, и еще, если уж затронули, как говорится, этот вопрос. От есть у нас тут такой отрицательный герой — бургомистр Крамаренко. Прописан ясно, на высоком идейно-художественном уровне. Дрянь и тряпка. Но я не пойму вашей, товарищи писатели, метафоры. Он у вас там сравнивается, сравнивается, сейчас гляну… ага, «рудий тхір». Шо это такое? Шо за тхир? Это ж наверно дети будут читать, надо понимать?
— Тхір — це хорьок.
— Ах-ха-ха! Хорек? От это да. А почему хорек? Ерунда какая-то.
— Хорьок — він боїться всього, знаєте, як і той посіпака.
— Ой, ладно, делайте, как хотите, мне в принципе этот тхир не мешает, хай будет, но странно, странно выглядит.
І потім цілий тиждень у якісь моменти він раптом зупинявся, привідкривав рота, зліплював ним дурну усмішку й тихо мурмотів.
— Тхир… Тхир… Тхир…
А ще за півроку книжка вийшла друком, і чоловік у формі, звісно, не перечитуючи її повністю, деколи самозабутньо гортав сторінки в пошуку чарівного слова «тхір». Причому йому здавалося, що епітет «рудий» лише заважає, підсвідомо хотілося його вирізати. Чого він не здогадався зробити це раніше?
Минулий рік забрав і в мене, і в мого чоловіка Жені батьків, — писала Валя у щоденнику. — І ще я не бачу більше в дзеркалі рум’янцю, що завжди був на моїх щоках. Зате не дають спокою маленькі дитячі ручки, постійно ввижаються.
[1943 р.]
…Батько Жені, Федір Бутирський, з полегшенням ліг у поле, залишивши нарешті в спокої свої сани, якими він віз міняти речі на їжу по селах. Мінка при німцях ніколи не була заняттям надійним, зрештою, вони могли просто не випустити з міста чи арештувати. Або й стрельнути для профілактики.
На поснулого Федора дивились інші учасники обмінних операцій, у яких сьогодні виявилося більше сил. Так, цього діда, який ще поки трохи Дід Мороз, але скоро стане сніговиком, іще потрібно запам’ятати та переказати про нього родичам. Потім чиясь рука дбайливо і ніжно вийняла з твердих воскових пальців шворку від санчат, бо ж мінка триває, скільки б людей не залишилось у полях.