Лютеція
- Автор: Винничук Юрий Павлович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7922-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Лютеція». Краткое содержание книги:
Таємничу Лютецію, дівчину зі снів, розшукують герої роману. На перепоні цих пошуків стоїть не менш таємнича організація, члени якої носять імена карт. А десь поза цим світом триває Велика Битва, звістки про яку приносять ціною свого життя мужні Листарі, до яких належить і Лютеція.
3
Наступного ранку після нашої цнотливої ночівлі Ромко з’явився з великим букетом троянд, Уляна розтанула, вони помирилися, і він, на мою неприховану втіху, забрав її до себе. Перед тим вивів мене на подвір’я і запитав, чи між нами щось було.
— А що могло бути? — запитав я.
— І то правда, — погодився він.
А що було б, якби було? Учора я її прагнув, а сьогодні з полегшенням цілую в щічку і кажу «Чао». Та їй, мабуть, теж легше від того, принаймні вона всміхнулася до мене й підморгнула. Ромко здивовано блиснув очима й злегка нахмурився. Потім буде її колупати, але то вже не моя справа.
— Тобі треба дівку з хатою, — каже стрийко Зеньо, опускаючи мене з хмар на грішну землю. — І тоді ти герой. Можеш усіх послати. Дівка з хатою — це чудовий вихід. Хо-хо! Я тобі підшукаю якусь партію.
Женитися? Ще раз? Ні, ні, я хочу назад у той сон. Лютеція кудись мене мала повести... я хочу туди... Я поглянув на стіну й стелю, яку розмалював хитросплетінням зелених гілок, а в гущавині листя й білих квітів зашифрував імена своїх дівчат, котрі, якщо добре не приглянутися, скидаються на галузки чи павутину. Потім, коли котрась приходить до мене, я показую її ім’я, і вона обнімає мене з вдячністю, вірячи, що там лише вона, єдина і найдорожча. Ніхто ще її таким робом не увічнював.
Розділ четвертий
1987. Брюховичі—Львів
1
Чесно кажучи, ще з раннього віку я не любив праці. Праця нищить митця, вважав я і намагався якнайменше приносити їй у жертву свій час, бо найголовніше — творчість. А творчість не вибачає зради. Або ти їй віддаєшся повністю, пірнаєш у неї з головою, або бавишся в цюцю-бабки, і тоді вона до тебе повертається задницею, а ти так і зостанешся вічним невдахою. Я увесь час перебував на межі порожнечі і повноти, намагаючись не занадто відхилятися від цих крайнощів, тому весь сенс мого існування полягав у тому, аби нізащо не стати серйозним членом суспільства, не бути відмінником, не отримати червоного диплома й не опинитися на дошці пошани: «Ними пишається наше місто». Усе, як у листах Бруно Шульца: «Я не надаюся до жодної чесної праці... Я б хотів байдикувати, нічого не робити, валандатися — мати трохи втіхи від краєвиду чи від небосхилу». Моє фарцування та писання літературних статей для журналів дозволяли цілком добре заробляти на прожиття, але я був лінивим, я волів писати те, що ніхто не буде друкувати, а коли починав писати, то для мене вже не існував оточуючий світ, і лише голод змушував нарешті відірватися від писанини і вирушати на пошуки грошей.
Життя моє складалося зі здобутків і втрат, але якщо здобуте ми приймаємо легко і з розумінням, що воно нам просто належиться, то приймати втрати ще треба учитися. І найбільшою наукою тут є уміння приймати кожну втрату без болю, без розпачу, як неодмінний закон природи й земного тяжіння. Я ніколи надовго не засмучувався, коли щось або когось втрачав. Я намагався відразу про це думати як про щось, на що я віддавна сподівався, я переконував себе в тому, що чудово знав, що саме так усе й станеться. Ну й добре, що воно нарешті сталося, зітхав я, а тепер можна рухатися далі. Це не означає, що я все ж таки не вихлюпував свої емоції, але відбувалося це лише на самоті, так, на самоті я відводив душу, поринав у глибінь свого розпачу й розмовляв сам із собою, найкращим психоаналітиком, який мені трапився в житті. Звісно, що при цьому в нас була пляшка, без пляшки поринути в себе й змусити себе ж на конструктивний діалог — важко. Зате на ранок я з новими силами брався за роботу й відганяв лихі думки, наче мух.