Лютеція

І зараз я знову наливаю, а Мохо ще далеко не такий крутий, і на шиї нема ще в нього поважного золотого ланцюга, а на руках — жодного татуювання, бо з’явиться воно щойно за рік, коли він загримить до цюпи. А потім відкриє приватний громадський туалет і вручить мені «Почесний квиток постійного клієнта» з підписом «Мохо». На касі сидітиме його тестьова й чемно запитуватиме кожного клієнта: «Вам газетку чи журнальчик?»

А десь всередині 90-х я побачу, як біля входу до оперного театру зупиняється такий типовий стрижений під нуль курдупель, убраний у дорогий костюм при краватці. У театрі в цей час почалася урочистість. Він зупиняється, його охоронці теж. Йому тицяють великий букет. Він повинен вийти з ним на сцену, комусь вручити й виголосити привітання. «Сделайте звйоздочку», — накаже він охоронцям. Один вийде вперед, за ним по краях ще двоє. Бос посередині. Ззаду знову двоє охоронців. У такому порядку вони зайдуть у хол. І тут у його поле зору потраплю я. «Юрік! Ти шо там? Ти шо нє в зале?» Ну, як по-правді, то мені те, що в залі, нафіг не потрібне. Я, якщо що, прийшов на фуршет. Але ж не буду я казати Борі про справжню причину своєї появи. «Та от, чекаю дівчину, а вона запізнюється». — «Забєй. Я тєбя с другой пазнакомлю. Там шо — далеко до фінала?» — «Та ще, мабуть, з годину». — «О, блін. Ну, тада айда в буфет». І я теж потраплю в центр «звйоздочки». Так ото під конвоєм зайдемо в буфет. Боря замовить коньяк — «самий дарагой». Найдорожчим виявиться вірменський. Охоронці стоятимуть збоку. Один із них візьме пляшку коньяку в буфеті, розрахується й наллє нам по келихах. «Ну, давай, братан, — скаже Боря, і ми цокнемося. — Слишал про Моха?» — «Нє». — «Ти же с нім пєрєганял машину для Дірєктара?» — «Ну». — «Сиграл в жмуркі твой Мохо». — «Та йди»?! — «Застрєлілі в Руминіі». — «Шкода». — «Ніхєра нє шкада. Гавно он бил. У меня к тебе дело. Я тут антікварний магазінчік решил аткрить. Ти там шота сєчьош в іконах, картінах?» — «Картини й ікони крадені?» — «Ну, яснає дела. Тока я іх виставлять нє буду. В магазінє всьо будет чікі-чікі. Всьо нармал. А для асобєнних клієнтав есклю... екс... ета...» — «Ексклюзив?» — «Да, іменна. Ти понял? Карочє, Юрік, — нахилиться до мене, — щяс я паздравлю, хуйо-майо... а патом паєдєм ка мне, я тє’ пакажу, шо у меня єсть». — «А фуршет!» — «Да похєр той фуршет. Бляха, да я те’ такой фуршет устрою, шо ти все фуршети за всю сваю жизнь забудеш. Ото, блін, загнул — фуршет! Калбаси нє відєл с памідорамі? Я счяс арганізую, нам прівєзут любе. Асєтріну, амарав, устріц... марской стол будет». — «Та тут ще дівчина повинна прийти...» — брехатиму я. — «І дєвачкі будут. Забей. — Кивне до одного з охоронців. — іді пасматрі, шо там. Долга ані будут гавно калатіть?.. Відіш, Юрік, пріходітся вот так панти ганять. Ізображать крутого бізнесмена. Так мала таво, я ішо п’ятсот баксав пажертвавал на ета мєрапріятіє. А помніш — билі времена, када ми с табой бутилкі сдавалі? Помніш?» Він обніме мене за шию, притягне мою голову до своєї на товстій жилавій шиї й міцно притисне, по моєму обличчю стікатиме його піт. А могла б стікати кров, якби я тримався його й далі. Я поплескаю його по спині, і мене огорне гордість — я отак запанібратськи з такою людиною! Перед якою тремтить не один. А я от п’ю з ним дорогий коньяк, а колись разом пляшки здавали.