Лютеція

«Що я тут роблю? — думалося мені. — Хто ці люди? Чому вони чекали на мене?» Я подивився в очі Лютеції й побачив у них безмежні простори, екзотичні краї, припливи і відпливи океанів, вона все це носила в собі, переповнена видіннями й аромами ванілі, кокосів і кайєннського перцю. Мені баглося потонути в її очах, підкоритися її погляду, зневолити самого себе. Лютеція... але ж це неможливо, бо я марив нею, а марення ніколи не здійснюються, марення розвіються, як дим. Одним із таких марень була панна, яка в різний час мала інше ім’я. Відколи я прочитав Кнута Гамсуна, панна називалася Ілаялі, але це фантазійне ім’я було надто ефемерним, невловимим, воно скидалося на туман, який розповзається при перших променях сонця, я катуляв його на язику, промовляв уголос, та це було тільки ім’я, не втілене в жоден живий образ. Відтак випірнула з незбагненних потаємних глибин Лютеція, зачинилася в мені, наче в замковій вежі, і стала навідувати в мареннях і снах, я мав у своїй уяві її повний образ, я міг до деталей описати всі риси її обличчя, колір очей, кутики вуст, її запах... Дівчина з полум’яним волоссям була на неї вражаюче схожа, але чи була нею? Голосу моєї Лютеції я ніколи не міг упіймати, він розчинявся в різних згуках, був надто невиразним, мінливим, звучав щоразу інакше, він був то мерехтливим, то імлистим, то зникомим, то зринаючим, прориваючись крізь шелест листя, хлюпіт води і шум вітру. Голос її жив у мені, і я чув його ніжний шепіт, засинаючи, я чув його тепло.

Залою прокотився шепіт, у якому вгадувалося її ім’я, кілька музикантів у кінці зали заграли щось меланхолійне, Лютеція підвелася й пішла до сцени, а за хвилю підхопила своїм глибоким м’яким голосом мелодію, що заворожувала слухачів, змушувала їх завмерти і прижмурити очі. Мені здалося, що несуть мене хвилі до незвіданого острова з пальмами, і хотілося, щоб це тривало якомога довше. Але воно завше тривало лише стільки, скільки тривало, а відтак уривалося, аби переслідувати мене вдень, виринати з пам’яті і муляти, бо сни про Лютецію не покидали мене, вабили й приковували думки, спокушали дофантазовувати деталі, потім, коли я став їх записувати, вони вже вирвалися з тісних рамок сновидінь, їм уже замало було того, що незмінно повторювалося — Ринок, сосни, тьмяне світло — потім поява Лютеції, намагання злитися з нею в одне ціле, її солодкий шепіт... ці незрозумілі люди в шинку... Хоча бували й винятки, коли снився невеликий затишний будиночок, весь у зелені та мальвах, господарями якого було приємне літнє подружжя, завше усміхнене й гостинне. Там власне й жила Лютеція, я приходив до неї, і ми гуляли в саду або порпалися разом у книгозбірні з безліччю стародруків, вичитували щось цікаве й тішилися, мов діти. Бо й були в душі дітьми. Мені баглося зостатися в тому будиночку навіки, нізащо не хотілося його покидати, але закони снів невмолимі, марення завше обриваються там, де цього найменше чекаєш. Сни — це вповзання людини в себе, і коли невідома сила виштовхує мене зі сну, я не можу з цим змиритися, я починаю додумувати продовження, лежу заплющившись і бачу те, що не вмістилося уві сні. І таким чином сам потрапляю в пастку, бо тепер у моїй свідомості тісно сплелося те, що снилося насправді, з тим, що я доуявив. Ледь не щодня я думаю про той дивний світ, який розкривається в снах мені лише частково, я хочу знати, що буде далі, я відчуваю й вірю, що Лютеція — і є тією, кого прагнув усе життя, кого шукав і вимарював, хто ніколи не зрадить, бо уява ніколи не зраджує. Я й не здогадувався, що продовження цих снів знайду в когось іншого, у того, хто вже пройшов цей шлях, усе звідав і описав.