Позначена блискавицею
- Автор: Гайдамака Наталья Лукьяновна
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- ISBN: 5-7720-0407-7
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Позначена блискавицею». Краткое содержание книги:
Та дівчина не встигла навіть зрадіти. Сутар щодуху дременув до маленьких дверей, захованих у стіні, через які перед цим вийшов Турс. Втече! І Віта — де й сили з’явилися, адже ще мить тому їй здавалося, що не в змозі бодай ворухнутися, — кинулася йому під ноги. Грізний бог розпластався на підлозі, а коли спробував підвестись, над ним уже стояв Ратас.
— Ти не можеш убити мене! — заволав Сутар. — Не маєш права! Якщо я завинив, нехай мене судять! Вимагаю суду!
Ратас трусонув його за блискучий комір так, що той затріщав, і приставив меч до горла. У вузькі двері, штовхаючись і заважаючи одне одному, пхалися золотошоломники.
— Віто, в човен! — гукнув Ратас.
Дівчина побігла до вікпа. Почула, як раптом урвався крик Сутара й щось важко гупнуло на підлогу. “От і все, — подумала вона. — Кінець Грізному богові”. Але Віта помилилася. Ратас відкинув перших воїнів, що вже підскочили до нього, стрибнув у човен, жбурнувши на дно обважніле тіло Сутара, і натиснув на якийсь важіль. Човен почав набирати висоту. Із розбитого вікна вистромилося кілька воїнів, навздогін засвистіли стріли. Влучно кинутий спис ударив у корму, човен сильно гойднуло, він мало не перевернувся. Сутар заворушився на його дні, застогнав і розплющив очі.
— Мені не схотіла повірити, — прохрипів, побачивши Віту, — йому повірила… А ти спитай, хто він і звідки. Спитай! Нехай усе розкаже… Герой-визволитель!..
Ратас облишив важелі й повернувся до нього.
— Що ти хочеш, щоб я їй сказав? — втомлено мовив він. — Що я так само, як і ти, не належу до цього світу? Що я прийшов сюди з Ерітеї разом із тобою? Що через технічну несправність наша група випадково опинилась тут, у Гресторі, а не там, куди мала потрапити? Я ще тоді запідозрив, хто доклав рук до того.
— Ти в усьому винен! Ти зрадив друга…
— Кого я зрадив? Тебе? Та хіба ми були колись друзями? Краще розкажи цій дівчині, що ледве врятувалася в твоїх пазурів, як уперше з’явився в Гресторі на летючому човні. Ні, недаремно ти з самого початку взяв собі образ Бісехо — найпотворнішого ідола давнини, бога влади й покари. Нехай ненавидять, аби лиш боялися і підкорялися! Поясни, як ти знищив третього з нашої групи — обережного, розважливого Рона, хоч той і гадав, що треба просто сидіти й чекати, поки нас знайдуть з Ерітеї, і ні в що не втручатися? Ти радий був би знищити і мене, як небажаного свідка, та я виявився сильнішим, ніж Рон. І тоді ти злякався й запропонував мені розділити із тобою владу. Так воно було. А тепер настав час розплати.
— Кінець… — заквилив Сутар. — Кінець, усьому кінець…
— Ні, ще не кінець. Ти вимагав суду. Ось тобі суд, ось і присуд. Я сам виношу вирок. Ти, володарю скалічених душ, зазнаєш тієї ж долі, на яку прирік тисячі людей тут, у Гресторі! Віднині будеш ти не Грізним богом і навіть не Сутаром з Ерітеї, а порожньою шкаралупою, слухняною лялькою, що без заперечень виконає будь-який наказ.
— Це справедливо, — тихо сказала Віта.
— А тепер, — глухо наказав Ратас, — ставай до керма! Веди човна туди, де ховаєш атерон. Уперед, Грізний боже!
Ратас рубонув мечем по щоглі, і золотий диск, перевертаючись, шубовснув у річку, що виблискувала під ним у світлі місяця. Човен одразу полетів швидше. Сутар мовчки піднявся, перейшов на ніс човна і розвернув його ліворуч.
— Невже в гори? — спитав Ратас.
— В гори.
— Куди ж саме?
— До будинку, в якому переховувався лікар. Там, у кімнатці, де намальована оця…
— Годі, замовкни! — гримнув на нього Ратас. — А взагалі-то дотепно. В логіці тобі не відмовиш. Справді, після смерті нашого Крейона ми жодного разу не були там:..
Повний місяць освітлював шлях. Віта дивилася на ліси, що пропливали внизу, і з насолодою підставляла розпашіле обличчя вітру, який пахнув смолою та глицею.
— Що, гарно? — всміхнувся до неї Ратас. Проте усмішка в нього вийшла силуваною.
— Ніколи ще не була в нічному польоті. Здорово! Ратас узяв її руку в свої долоні.
— Дякую тобі, Віто…
— За що?
— За те, що повірила мені. Та я хотів би, аби ти не просто вірила, а й розуміла мене. То лиш Сутарові потрібна була сліпа віра.
— Так, зіра… Віра й послух… Виконувати накази… — пробубонів не озираючись Сутар, і Віту здивував якийсь млявий та безживний його голос.
— То ми летимо зараз туди, де “Позначена блискавицею”?
— Авжеж.
— Я таки побачу її! — аж підскочила Віта.
— Не перекинь човен, — усмішка Ратаса вже не здалася їй вимученою. — Ця картина мені таки вдалася. Як-не-як, я ж художник, Віто. Це — одна з моїх професій, до того ж найулюбленіша. Знала б ти, з яким задоволенням я покинув би все й узявся до пензлів. Мені ж здається, що я ніколи не відкладу меча. “Позначена блискавицею” — то був спалах. Я побачив Ерліс такою — і за лічені години намалював. Крейон допоміг мені із фарбами, адже він колись цікавився старовинним живописом — звісно ж, як дослідник — і мріяв розгадати таємницю древніх фарб, що не блякли довгі роки… А знаєш, Віто, є в мене ще один задум — зобразити падіння Грізного бога. У тих самих тонах, що й “Позначена блискавицею”. Я так давно про це думаю, що уявляю все до найменших деталей. Лишається тільки знайти час і намалювати. Уяви собі нічне небо — темно-синє, майже чорне, блакитне мерехтіння зірок, сріблясте павутиння туманностей, пломеніючий хвіст комети… І летить, прокреслюючи навскоси простір, золотий човен Грізного бога. Летить догори дном, тривожні криваві спалахи ковзають по його поверхні… А сам Бісехо, іще страшний навіть у своєму безсиллі, падає головою вниз. Я хочу показати його обличчя під незвичним кутом, дати викривлені, згротесковані, але впізнавані риси у незвичному ракурсі, аби показати і його ницість, і жалюгідність перед лицем неминучої розплати.
— А чи згодиться він позувати? — посміхнулася Віта.
— Ех, дівчино… Моя картина — в моїй уяві. А от реальність… Реальність — то кров, бруд, потворність. Багатьом укоротив віку мій меч…
— Дивно, — обурилась Віта. — А хіба ж ти міг боротися з Сутаром, не виймаючи меча із піхов?
— Не міг.
— То в чому річ? Твоя зброя служила чесній справі. Невже краще було зробити, як Рон: просто спостерігати збоку, чим усе скінчиться, аби лиш не заплямувати себе нічим, лишитись чистесеньким?
— Правильно, все правильно. Мій власний закон — назви його сумлінням чи якось інакше — велів мені зробити саме так. Та є ще й інші закони, і ніхто їх поки що не відміняв. Зрозумій, дівчинко, я не маю права зрушити навіть камінця на землі Грестора. А що роблю я? Вбиваю його жителів, розлучаю дітей із батьками. Таке не може минути безкарно… Людина, яка хоч раз здійняла зброю, знищила чуже життя, хай то навіть життя ворога, ніколи, чуєш, ніколи вже не буде такою, як раніше. Вбиваючи когось, убиваєш себе. Так, я обрав те єдине, чим міг допомогти жителям Грестора… І я діяв зброєю їхнього часу. Та все ж за законами Ерітеї я вчинив злочин. Сутар був мудріший: він нікого не вбив власними руками, навіть Рона прибрав руками Турса. На ньому немає крові. А на мені є. Сутара я сам засудив. Але й мені доведеться постати перед судом.
— Доведеться, — підтвердив Сутар.
— Та замовкни ти! — вигукнула Віта. — Мабуть, я дурна і нічогісінько не розумію, та я знаю одне: справжній злочинець тут — це він, Сутар. Якби ти не був змушений йому протистояти, то чи вхопився б за меч? Обоє ви — з Ерітеї, і саме тому ти, а не хтось інший, мав розпочати цю боротьбу. Якби не ти, хтозна, що цей негідник іще встиг би накоїти. Досить уже й тієї “отари” Сутара, яку маємо зараз у Гресторі: істот, що вже ніколи не стануть справжніми людьми. А це ж іще не все. Усі ті жертви, які ти вважаєш своїми, на його сумлінні, і в тому, що вони загинули, — його вина. Не було б Сутара, не було б і цих жертв… Він призвів до цієї війни, він і мусить за неї відповідати. А якщо подібного випадку іще не було, то повинен бути й новий закон. Адже не люди існують для законів, а закони для людей! Невже ви, ті, що мандруєте в інші світи, не розумієте таких простих речей? Я не можу повірити в те, що тебе засудять.
— Ти ще бачиш світ по-дитячому ясним, і я заздрю твоїй переконаності.