Позначена блискавицею

Віта мовчала. Він зазирнув їй в очі.

— Чи не занадто ти покладаєшся на себе, дівчино з Землі? — Грізний бог знову всівся на трон і височів тепер над Вітою. — Людина — жалюгідна комашка. Так легко знищити її. І ще легше — зламати! Вона боїться голоду, холоду, спеки, болю… Зрештою, її можна просто залякати, і тоді вже не треба силувати. Певен, що твоєї впертості вистачить ненадовго…

Віта закусила губу. Жалюгідна комашка… Страх перед болем… Невже Сутар має рацію і людину справді так легко зламати?

— Чого ти хочеш від мене? — спитала, аби не мовчати.

— Отак краще, люба госте. Слухняних чекає нагорода. Я не пропонуватиму тобі те, чим задовольниться більшість із мешканців Грестора, бо їм досить ситної їжі, яскравого вбрання, теплої хати, можливості віддавати накази іншим. Ні, я розумію, з ким маю справу. Я дам тобі незрівнянно більше, Вікторіє. Ти на власні очі побачиш древні світи, вдихатимеш повітря і вбиратимеш барви минулих століть, я проведу тебе ними, немов велетенським музеєм, а потім — потім ти полинеш у світи прийдешності, ти подорожуватимеш ними так само легко, як подорожують із країни в країну, з міста в місто… Ти побачиш те, чого ніхто з твоїх співвітчизників не зможе побачити ніколи… Це королівський дарунок, дівчино. Він — для тебе, для твоєї палкої та відважної душі. Я вмію цінувати вірність та відданість. Я дам твоєму допитливому розумові небачені можливості…

— Не треба, — сказала Віта. — Нічого я не хочу.

— Дитино! Та чи розумієш ти, кому намагаєшся чинити опір? Миша проти кота… Втім, це навіть добре, що ти така вперта, бо коли я наверну тебе на свою віру, твої переконання будуть непохитними.

— Я не хочу твоєї віри.

— А що тобі відомо про неї? Мої піддані мають усе необхідне. Ніхто з них не голодує, не хворіє, не працює понад силу. Вони не знають лиха!

— Протези щастя теж. Хіба той, хто весь час боїться чогось, може бути щасливим?

— А якщо для них це і є — щастя? їм не дошкуляють ні докори сумління, ні вагання, ні сумніви. їх ніколи не роздирають суперечливі почуття. Вони знають, що є їхнім обов’язком, — і виконують його. Я дав їм віру — хіба ж це мало? Віру в суворого, непохитного, але мудрого бога, який ніколи не карає даремно. Вони щасливі своєю вірою!

— Вони щасливі? Хіба тим, що нещасні однаково! Ніхто з них не сміє мати ні власної волі, ні думок, ні почуттів. Все це вони принесли в жертву Грізному богу, їхня віра — це страх!

— Нехай! Нехай спочатку в їхнє єство увійде страх — доки вони не збагнуть, що для них — добре і що — корисне. Страх утримає їх від помилок. Це люди темні, забобонні, їх треба силоміць навертати на шлях добра та істини…

— Добро — і силоміць?

— Вони ще дякуватимуть мені! У віках прославлятимуть моє ім’я!

— Яке ж саме?

Сутар аж похлинувся колючим та в’їдливим сміхом.

— О, я так і знав, що тобі й це відомо! І ти ще твердиш, що не зустрічала чорнобородого? Гадаєш, я не знаю, що це його люди відбили тебе в підземеллі, що де він навчив тебе так швидко тутешньої мови, що це він розповідав тобі про мене жахливі речі?

— Ні!

Біль знову обпік ногу дівчини, вона ледве стрималася, щоб не скрикнути.

— Дурненьке дівчатко! Кого ти захищаєш? Задля кого приймаєш муку? Ти захопилася ним, бо вважаєш його героєм, захисником знедолених та скривджених. Ось чому ти борониш його! Але ж усе, що він наплів тобі про мене, злісна брехня! Він — зовсім не той, за кого себе видає. Це, щоб ти знала, мій найзапекліший ворог! Єдина його мета — підступно скинути мене й самому посісти цей трон!

Сутар вочевидь розхвилювався і почав зовсім не по-королівськи швидко ходити взад і вперед, вимахувати руками.

— Він прикинувся моїм другом, а потім зрадив. Хіба можна вірити тому, хто зраджує друзів? Хто потай вистежує їх? Хто їх грабує і здіймає на них зброю? Він — шпигун, зрадник, мерзотник, твій Ратас!

— Не знаю ніякого Ратаса.

Губи стали зовсім дерев’яними, їй здавалося, що вона ось-ось втратить свідомість.

— А ти яе замислювалася над тим, звідки відомо йому так багато про мене? Про Ерітею? Про подорожі іншими світами? Бачиш, він не все відкрив тобі, приховав, що сам — теж з Ерітеї, що ми з ним разом прийшли сюди, в Грестор! Він — убивця, безжальний убивця, руки його в крові жителів Грестора, і нема йому за це прощення! Я ні до кого тут і пальцем не торкнувся, а він порушив закон! Він прикинувся був моїм другом. Та згодом йому замало здалося ділити зі мною владу. І тоді він виступив проти мене, він підбурює на війну цих бідолах, важать їхніми життями… О так, він нічого не казав тобі нро це, я знаю. Кому ж охота зізнаватись у зраді! Кому…

Сутар не встиг закінчити фразу. Задзеленчало скло, і величезний вітраж за його спиною розсипався на друзки. Віта почула навіть не крик — розпачливий лемент того, хто називав себе Грізним богом Бісехо.

У розбитому вікні на тлі нічного неба завис золотий човен. У ньому стояв Ратас із піднятим мечем у правиці.