Позначена блискавицею
- Автор: Гайдамака Наталья Лукьяновна
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- ISBN: 5-7720-0407-7
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Позначена блискавицею». Краткое содержание книги:
Дівчина труснула головою, відганяючи ману.
— Чого ти хочеш від мене? Кажи!
— Згадай ту жінку! Думай про неї! Про неї! Ти дуже хочеш побачити її ще раз! Ти не можеш обійтися без неї! Думай про неї! Про неї думай! Уяви її собі! Де вона зараз? Де? Дивись! Стань моїми очима!
Вона відчувала на собі владний, чіпкий погляд Сутара, і перед нею, мов марево, промайнули сірі скелі, низькі покручені дерева поміж ними… І раптом вона зрозуміла якимось дивом, що це Ерліс бреде поміж скель, що вона, Віта, в цю мить бачить світ її очима, і навіть відчував, як гостре каміння впинається в її ноги… Усі думки і почуття Віти линули до Ерліс, але щось незрозуміле і лихе було в тій настирливості, із якою Сутар вимагав, щоб вона згадала її. Дівчина не могла збагнути, що саме, але серце підказувало: щось тут не так, це може чимось зашкодити їх друзям…
— Ти не там шукаєш друзів, Вікторіє! — перервав її думки Сутар. — Ти чиста душею і вся прозора. Не відаєш, що таке підступ та зрада. Я хочу відкрити тобі щ правду!
Його вкрадливий голос тік навколо неї, туманив, сповивав, заколисував.
— Чого ти боїшся? Звільнися від непокою! Відпочинь! Тебе хотіли обдурити, обплутати мерзенними вигадками. Але я не дозволю цього зробити!
Вона не помітила навіть, коли Сутар спустився зі Щ свого трону й опинився біля неї.
— Ти не віриш мені… О, бачу, твоє чуле, вразливе серце встигли отруїти ненавистю та зневірою. Я покараю тих, хто це зробив!
Раптом Сутар змінив тон, заговорив спокійно та діловито:
— Скажи, Вікторіє, що тобі відомо про ту жінку?
— Нічого.
— Навіть імені її не знаєш?
— Ні.
— А як вона зверталася до тебе?
— Вона називала мене: сестро…
Очі Сутара блиснули зловтіхою, і Віта зрозуміла, що припустила помилки. Та було вже пізно. Вона не помітила, що Грізний бог перейшов на мову Грестора.
— Ти ще не навчилася брехати, — докірливо похитав головою він. — То що ж розповіла тобі ота нещасна?
— Нічого.
— Щось у ній самій і в її поведінці не здалося тобі дивним?
— Ні.
— А рубець на щоці?
— Вона весь час затуляла обличчя покривалом.
— Отже, ти не бачила її лиця?
— Ні.
— А чоловік? Чорнобородий чоловік туди не приходив?
— Нікого більше я там не бачила.
Раптом вона відчула різкий біль у нозі, на місці торішнього перелому. Влітку вона стрибала із саморобної вишки на ставку, але одного разу там, куди вона збиралася пірнути, виринув якийсь хлопчак, вона змінила напрям, потрапила на мілке і зламала собі ногу. Півтора місяця довелося пролежати… І от той самий біль знову пройняв її так, що аж у в очах потемніло. Дівчина несамохіть поглянула вниз.
— Кістка ціла, і з ногою нічого не сталося, Вікторіє. Але твоє тіло, твої нерви пам’ятають той випадок і той біль, — бачиш, я й це про тебе знаю, — і вони згадають його стільки разів, скільки захочу цього я. Однак я не полюбляю ні крові, ні страждань і не збираюся тебе катувати. Запам’ятай: кожного разу, коли ти скажеш мені неправду, ти відчуєш цей біль. Усе залежить від тебе самої.
Віта мовчала. Він зазирнув їй в очі.
— Чи не занадто ти покладаєшся на себе, дівчино з Землі? — Грізний бог знову всівся на трон і височів тепер над Вітою. — Людина — жалюгідна комашка. Так легко знищити її. І ще легше — зламати! Вона боїться голоду, холоду, спеки, болю… Зрештою, її можна просто залякати, і тоді вже не треба силувати. Певен, що твоєї впертості вистачить ненадовго…
Віта закусила губу. Жалюгідна комашка… Страх перед болем… Невже Сутар має рацію і людину справді так легко зламати?
— Чого ти хочеш від мене? — спитала, аби не мовчати.
— Отак краще, люба госте. Слухняних чекає нагорода. Я не пропонуватиму тобі те, чим задовольниться більшість із мешканців Грестора, бо їм досить ситної їжі, яскравого вбрання, теплої хати, можливості віддавати накази іншим. Ні, я розумію, з ким маю справу. Я дам тобі незрівнянно більше, Вікторіє. Ти на власні очі побачиш древні світи, вдихатимеш повітря і вбиратимеш барви минулих століть, я проведу тебе ними, немов велетенським музеєм, а потім — потім ти полинеш у світи прийдешності, ти подорожуватимеш ними так само легко, як подорожують із країни в країну, з міста в місто… Ти побачиш те, чого ніхто з твоїх співвітчизників не зможе побачити ніколи… Це королівський дарунок, дівчино. Він — для тебе, для твоєї палкої та відважної душі. Я вмію цінувати вірність та відданість. Я дам твоєму допитливому розумові небачені можливості…
— Не треба, — сказала Віта. — Нічого я не хочу.
— Дитино! Та чи розумієш ти, кому намагаєшся чинити опір? Миша проти кота… Втім, це навіть добре, що ти така вперта, бо коли я наверну тебе на свою віру, твої переконання будуть непохитними.
— Я не хочу твоєї віри.
— А що тобі відомо про неї? Мої піддані мають усе необхідне. Ніхто з них не голодує, не хворіє, не працює понад силу. Вони не знають лиха!
— Протези щастя теж. Хіба той, хто весь час боїться чогось, може бути щасливим?
— А якщо для них це і є — щастя? їм не дошкуляють ні докори сумління, ні вагання, ні сумніви. їх ніколи не роздирають суперечливі почуття. Вони знають, що є їхнім обов’язком, — і виконують його. Я дав їм віру — хіба ж це мало? Віру в суворого, непохитного, але мудрого бога, який ніколи не карає даремно. Вони щасливі своєю вірою!
— Вони щасливі? Хіба тим, що нещасні однаково! Ніхто з них не сміє мати ні власної волі, ні думок, ні почуттів. Все це вони принесли в жертву Грізному богу, їхня віра — це страх!
— Нехай! Нехай спочатку в їхнє єство увійде страх — доки вони не збагнуть, що для них — добре і що — корисне. Страх утримає їх від помилок. Це люди темні, забобонні, їх треба силоміць навертати на шлях добра та істини…
— Добро — і силоміць?
— Вони ще дякуватимуть мені! У віках прославлятимуть моє ім’я!
— Яке ж саме?
Сутар аж похлинувся колючим та в’їдливим сміхом.
— О, я так і знав, що тобі й це відомо! І ти ще твердиш, що не зустрічала чорнобородого? Гадаєш, я не знаю, що це його люди відбили тебе в підземеллі, що де він навчив тебе так швидко тутешньої мови, що це він розповідав тобі про мене жахливі речі?
— Ні!
Біль знову обпік ногу дівчини, вона ледве стрималася, щоб не скрикнути.
— Дурненьке дівчатко! Кого ти захищаєш? Задля кого приймаєш муку? Ти захопилася ним, бо вважаєш його героєм, захисником знедолених та скривджених. Ось чому ти борониш його! Але ж усе, що він наплів тобі про мене, злісна брехня! Він — зовсім не той, за кого себе видає. Це, щоб ти знала, мій найзапекліший ворог! Єдина його мета — підступно скинути мене й самому посісти цей трон!
Сутар вочевидь розхвилювався і почав зовсім не по-королівськи швидко ходити взад і вперед, вимахувати руками.
— Він прикинувся моїм другом, а потім зрадив. Хіба можна вірити тому, хто зраджує друзів? Хто потай вистежує їх? Хто їх грабує і здіймає на них зброю? Він — шпигун, зрадник, мерзотник, твій Ратас!
— Не знаю ніякого Ратаса.
Губи стали зовсім дерев’яними, їй здавалося, що вона ось-ось втратить свідомість.
— А ти яе замислювалася над тим, звідки відомо йому так багато про мене? Про Ерітею? Про подорожі іншими світами? Бачиш, він не все відкрив тобі, приховав, що сам — теж з Ерітеї, що ми з ним разом прийшли сюди, в Грестор! Він — убивця, безжальний убивця, руки його в крові жителів Грестора, і нема йому за це прощення! Я ні до кого тут і пальцем не торкнувся, а він порушив закон! Він прикинувся був моїм другом. Та згодом йому замало здалося ділити зі мною владу. І тоді він виступив проти мене, він підбурює на війну цих бідолах, важать їхніми життями… О так, він нічого не казав тобі нро це, я знаю. Кому ж охота зізнаватись у зраді! Кому…
Сутар не встиг закінчити фразу. Задзеленчало скло, і величезний вітраж за його спиною розсипався на друзки. Віта почула навіть не крик — розпачливий лемент того, хто називав себе Грізним богом Бісехо.
У розбитому вікні на тлі нічного неба завис золотий човен. У ньому стояв Ратас із піднятим мечем у правиці.
Він знову прийшов порятувати її! Проник крізь мури, подолав сторожу, доступився до золотого човна!