Піраміда Сонця
- Автор: Емченко Александр
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- ISBN: 5-7720-0513-8
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Піраміда Сонця». Краткое содержание книги:
Людина не зазнала радості пізнання, поки не ступила за обрій.
Людина не збагнула світобудови, поки не злетіла у безмежний небокрай, щоб до решти зрозуміти таємниці Землі та розгадати загадки інших планет Сонячної системи.
Про те, як земляни виходили за «пороги» й «обрії» своєї планети, як відкривали і досліджують нові небесні тіла, про майбутні пілотовані польоти до них, і розповідає ця науково-фантастична книга — своєрідна антологія міфологічних, історичних і наукових знань про наш великий сонячний мегаполіс.
Штурман пильно подивився на молодого астронавігатора. Він ще сам роздумував над цим питанням, одначе з відповіддю не забарився:
— Можливо, пощастить полагодити радарну систему… Зв’яжемося з рідною планетою. І тоді…
— Що тоді?
— За нами прилетять.
— Як швидко?
— Гадаю, через десять зоряних літ…
— Це ж що, приречене довге чекання?
— Що з тобою, Ою? Ти така знервована…
Штурман несамохіть подивився на світлове табло, хотів щось сказати, але в цей час озвався командор:
«Пролітаю над огняним озером. Бачу сильні газові випари. Наближаюсь до гірського масиву».
Через хвилину знову голос:
«…Вони затягнуті важким нашаруванням чорних хмар. Інтенсивна вулканічна діяльність. Повертаю назад… — Але що це? — в голосі командора прозвучали не то відчай, не то здивування. — Зникло силове поле… Я без захисту. Щось тягне донизу. Сідаю на кам’янисте плато… Великий ризик… Жити — значить убивати…»
На цьому його голос урвався.
Натомість каюту заповнили тріск і рокіт грозових розрядів планети.
— Цього ще не вистачало! — не втримався штурман. — Ми так остаточно занапастимо себе.
Страх, холодний, липкий страх почав закрадатися у мужнє серце штурмана другої руки. Де вихід? Холодний розум настійно нашіптував: «Марні ваші сподівання… Днем раніше чи пізніше — все одно кінець. Адже ти збрехав, що можна зв’язатися з рідною домівкою…» А серце, суперечачи логіці, довірливо підказувало: «Поки живий — борися… Шукай — і ти знайдеш. Ще не все втрачено…»
— Ще не все втрачено! — ніби в унісон гукнула Оя. — На кораблі є автономний планетоліт. Є енергія. Ми відшукаємо командора.
Оя залишилась одна. З часу відльоту штурмана минула велика зоряна година. Дівчина вже двічі говорила з планетольотом. Нічого втішного. Гравітоліт як у воду канув.
Чекаючи дальших повідомлень, Оя ввімкнула запрограмовану кодову музику. Приємна мелодія рідної планетної кулі чарувала слух, заколисувала тіло. В уяві дівчини спливли спомини. Привиділась їй рідна планета у сяйві двох світил — жовтого й оранжевого.
Спливло понад чотири зоряних літ, як «Сіаней» залишив рідний світ. І якби не ця фатальна катастрофа, вони б нині мчали з запаморочливою швидкістю до мети.
Незглибимий Всесвіт… Він такий же підступний, як і звабний. Оя освітила бічну стіну. Серед портретів — фото її брата, штурмана першої руки. Дівчина дивилася на рідне обличчя, і їй здавалося, що воно підбадьорливо усміхалося до неї: «Тримайся, астронавігаторе. Вас небагато, але ви з планети розуму».
«Нас небагато, — подумала дівчина, — І тим більший тягар відповідальності лягає на кожного. Кожен з нас, виходячи на широку дорогу Всесвіту, з молоком матері всотав у себе десять заповідей зореплавців. Остання з них горить нині на світлому табло… Жити — значить боротись, боротись — значить жити… Це вищий закон планети».
«Сіаней», «Сіаней». Я — планетоліт, — перервав її думки дужий голос штурмана. — Роблю третє коло над гірськими масивами. Гравітольота не видно. Кінчається енергія. Час вертати назад…»
Оя машинально закрила очі. Роєм заґвалтували холодні думки. Їй раптом спогадалися жахливі розповіді-легенди про зорельоти, котрі потрапляли в чужі світи і там з різних причин гинули. Вцілілі екіпажі прирікались на довгі роки мученицького згасання.
Де ж в таких ситуаціях перспектива боротьби? У тому, щоб жити?
А навіщо жити?
Аби досягти мети…
Якої мети?
Перемоги над ентропією…
Несподівано увагу дівчини привернули дивні сигнали, що почали линути з приймача. Астронавігатор швидко пересунула важіль. «Біп-біп-біп, — нараз зазумерило з приймача. — Біп-біп», — з моторошною ритмічністю сигнали заповнювали каюту.
«Планетоліт… Планетоліт! — рвонулась дівчина до передавача. — Я — «Сіаней». У зоні нашого поклику з’явилися сторонні сигнали. Передаю хвилю прийому», — Оя назвала цифру.
Довго не було відповіді. Нарешті штурман відповів:
«Сигнали чую… Вони, безумовно, штучного походження, хоч кодова система мені абсолютно незнайома. Спробую запеленгувати їхнє джерело…»
«А як же з пальним?» — хотіла спитати Оя, та на планетольоті уже урвали зв’язок.
Повільно спливав час, Оя нетерпляче походжала кімнатою. Потім, аби заспокоїтись, знову ввімкнула музику.
Планетоліт заговорив несподівано.
«Іду курсом на джерело радіохвиль, — радирував штурман. — Пеленгатор показує його швидке наближення… Увага, пролітаю район виникнення сигналів… Унизу сильні вулканічні виверження. Видимість…»