Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця
- Автор: Пигидо Фёдор Петрович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 966-7332-78-0
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця». Краткое содержание книги:
Ще раз підкреслюю, що поблизу Дніпровської греблі в тому часі німців не було. Отже, безпосередньої загрози, яка виправдувала б виявлену щодо знищення греблі злочинну поспішність, що коштувала кілька десятків тисяч людських жертв, не було.
Після знищення Дніпровської греблі та Дніпрогесу, все партійне керівництво втекло на схід. За тиждень з наказу Москви більшість цих горе–керівників повернулась назад у Запоріжжя і ще з якийсь місяць до приходу німців продовжувала «керувати» й запевняти, що Запоріжжя «ніколи не буде здано ворогові», що ворога за Дніпро не пустять. Завчасне знищення Дніпрогесу пояснювали вони «ворожою диверсією» чи «шкідництвом».
Додам ще до цього, що Запоріжжя та Дніпрогес зайняло німецьке військо тільки 4 жовтня 1941 року.
Про події на Дніпрогесі мені розповідали ще в селі Стайки — механік К. з Дніпропетровська, колишній офіцер червоної армії В. Л., що ввесь цей час перебував у Запоріжжі, та тамошні мешканці: інженер Н. Н., пані Г. та С. Оповідання ці чув я частково в 1942 році, а частково вже тут, на еміґрації. Отже, правдивість перебігу подій, хоч сам я особисто й не спостерігав їх, сумніву не викликає.
До цього треба ще додати, що твердження, які доводиться чути в пресі, що нібито висадження в повітря Дніпрогесу надовго затримало рух німецьких армій та не дало німцям можливости поновити (в 1942–1943 рр.) роботу заводів, ледве чи можна вважати гідними уваги. По–перше, Дніпро майже без затримки перейшли німці на південь від Дніпрогесу та на північ від Дніпропетровська, що ж до можливого використання електроенерґії, то всі важливіші заводи й шахти, як відомо, знищили Совєти, отже, ні до чого було вживати електроенерґію.
Затримуватись у Києві не було чого, та це було й небезпечно: або поженуть копати шанці, або примусять евакуюватись на схід. Ні те, ні друге в мої пляни не входило, і тому, пробувши в Києві два дні, вирішив їхати назад у село — до родини.
Думка повторити свою подорож на сімдесят з лишнім кілометрів пішки мене не тішила зовсім, і тому, позамикавши все і попросивши сусідів доглядати за нашою кімнатою, направився я до пристані. Цілий день знову протупав по набережній. Пароплавів було багато, стояли вони біля лівого берега на якорях. Ось підійшов до пристані один, почалась неймовірна давка, щось до такої міри жахливе, що я не берусь те описати, — люди лізли один на одного, буквально по головах, крики, зойки жіночі… Поручні пристані (дерев'яні, звичайно) затріщали, замішання ще посилилось, несподівано пароплав засвистів і став відходити від пристані, при цьому троє людей упало у воду, їм кинули рятівничі прилади. Нижче пристані двох із них витягли із води, а один, бідолаха, та всі речі потонули. Пароплав, відійшовши метрів на 250, став на якір посеред Дніпра. Отже, посадка на нього припинилась.
Але це здавалось так лише при першому поверховому погляді. Придивившись краще, я побачив, що посадка на всі ті пароплави, що стоять біля лівого берега, йде повною ходою. Метрів за триста нижче є пристань для човнів. Туди–то щоразу підходять особові авта, а іноді й півторатонки. З них виходять нарядні пані, як на совєтський масштаб, звичайно, і люди в уніформі НКВД, а то й у цивільному одязі (на всякий випадок переодягнені), і моторовими човнами їдуть до пароплавів, що стоять біля лівого берега Дніпра і… все, і так без кінця. До речі, я належав до тої нечисленної групи пасажирів, що поводилась більш–менш спокійно: а втім, сімдесят кілометрів, без значного вантажу, не такі вже страшні; отже, роздивившись, я побачив, що з боку гавані потік моточовнів із тими привілейованими пасажирами ще густіший.