Старі люди
- Автор: Андрухович Софія
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Старі люди». Краткое содержание книги:
Лука засміявся:
— І звідкіля ти береш такі історії?
— Вони правдиві! — з жаром вигукнула Марта. — Цю, наприклад, я прочитала в газеті.
Дорога Фйоно, ти ж ні за що на мене не злишся? Та ні, звісно, ні, яка безглузда думка! Ти не можеш злитися на мене, бо розумієш мене, мої почуття, мої дії, розумієш найкраще в світі, розумієш, як ніхто би не зрозумів. І тому ні про що не шкодуєш, як не шкодую я. І тому тішишся за мене, і не вважаєш зрадником чи підлотою. Правда?
Сьогодні я відчув щось жахливе. Здалося, ніби я ревную Марту. І знаєш, до кого? До пса, до Тарзана. Все не так просто, себто складно, вірніше — не сприймай буквально.
На дворі смеркалося, майже жоден ліхтар не світився, я повертався додому, змерзлий і змоклий, знервований цією мерзенною погодою, рідесенькою гострою мжичкою, поривчастим вітром. Навпроти нашого вікна, під деревом, незважаючи на сирість, жевріло невелике багаття. Густий дим із запахом згорілого і прілого листя стелився низько по асфальті, і я ще подумав: «Не вистачає лише мертвяків для повноти картини». По цих словах моєму зору відкрилася нечітка постать побіля дерева, оповита димом, прихована темрявою. Здавалося, я майже її не бачив, але відчував різко, майже болісно. Багаття то розгоралося, то практично загасало: в деякі моменти дим ховав силует, і тоді мені ставало ще моторошніше. Але коли диму поменшало, я роздивився — якщо, лише, то не було грою моєї розбурханої фантазії — поблискування окулярних скелець, і навіть костюм помаранчевого кольору, не виключено, що зі штруксу.
— Там, навпроти нашого вікна, я бачив Адріана, — ледве вимовив я, ступивши на поріг.
— То й що? Він чекає на мене, — спокійно сказала Марта, і повторила дослівно те, що сказала мені колись раніше: — Невже від мене немає чого хотіти?
Я підвів її до вікна, і ми задивилися в чорноту. Раптом Марта здригнулася:
— Там Тарзан!
— Де ти його побачила? — я не міг розібрати ані цяточки. Марта вже летіла сходами додолу, боса і майже роздягнена.
За кілька хвилин вони були вдома: Марта обіймала і обціловувала пошарпаного й брудного Тарзана, який повискував, махав хвостом і облизував її, не тямлячись із радощів.
— Ти ж хвора… — з докором сказав я, згадуючи, як ми «підлизуємося» одне до одного і «махаємо хвостами». Не повіриш, Фйоно, я вперше відчув неприязнь до пса. Мені здавалося, що ці двоє щось від мене приховують, що безсоромно мене обдурюють, мало не насміхаючись з мене відверто.
Ще Лука займався фотографією. Він показав Марті старий куфер з одягом початку століття (двадцятого, звісно), який колись знайшов на горищі. Марта одягалася в спідниці і блузки з пишними комірами та рукавами, в гаптовані й вишиті сукенки, в незмірно великі теплі панталони, в напівпрозору нічну сорочку на 115-ти маленьких ґудзичках зі слонової кості, навіть затягнулася в майже цілий корсет. Просто сиділа за столом або на ліжку, читала, курила крізь мундштук — а Лука лише тішився і фотографував.
Щоб пофотографувати, вони з Мартою ще всередині листопада їздили до Кам’янеця-Подільського, вибравши його із заплющеними очима, просто тицьнувши пальцем у перелік із двадцяти трьох найменувань.
Увечері, 16-го, сіли на потяг «Кобзар» (Трускавець — Київ), який аж вилискував чистими доріжками і вимитими вікнами. У вагоні було нестерпно гаряче. Марта з Лукою мали квитки на верхні полиці. Дві нижні полиці їхнього купе займало літнє подружжя — вочевидь, Мартині ровесники, але наскільки ж вона від них відрізнялася! — яке вже ґрунтовно порозкладалося, порозстелялося і, вмостившись якнайзручніше, грало в карти. На новоявлених сусідів старушки глипали з неприхованою неприязню, тож не залишалося нічого іншого, як ще до відходу потяга видряпатися на свої місця і плавитися там, вдаючи, ніби читають книжки.
У Хмельницькому їх розбудив провідник, повернувши квитки. Вже сам вигляд вокзалу не віщував нічого хорошого: серед глупої ночі туди-сюди шмигали зловісні тіні пияків спраглих міліціонерів гнаних і голодних жебраків ненаситних касирів побитих життям подорожніх сонних калік бездомних дітей привидів залізничників — коми можна порозставляти в довільному порядку. Потяг Київ — Кам’янець-Подільський, яким вони мали дістатися до кінцевої точки призначення, прибував не раніше, як за дві години.
Марта з Лукою знайшли місця в чомусь схожому на зал очікування. Невідомо, хто чого там очікував: може, й справді потягів, може, сну, може, тепла, може, милостині, співчуття, їжі, щастя.