Старі люди
- Автор: Андрухович Софія
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Старі люди». Краткое содержание книги:
Ми заздалегідь вибрали доволі теплий і безвітряний день. Я чекав на них, як було домовлено, на даху багатоповерхового будинку, вдихаючи на повні груди весняне повітря. За моєю спиною ревів вертоліт, знімаючи вітрюган, від якого тріпотіло моє волосся, і я почувався Медузою Ґорґоною. Нарешті внизу я побачив три постаті: Марта, Фйона і Лука. Навіть з цієї висоти було видно, що Марта стала якоюсь більшою. Марта поправилася, подумав я, але ж Марта завжди була прекрасною, куди ще поправлятися.
Вони привіталися зі мною і ми перемовилися кількома фразами.
— Тату, я сяду поряд з тобою, — сказала Фйона. Марта, Лука і Тарзан вмостились позаду нас.
Ми почали злітати, Фйона голосно сміялася і намагалася щось говорити, але через гуркіт не було чутно зовсім нічого, тому я тільки посміхався і показував їй вниз на все, варте уваги. Будинки, дерева, автомобілі, а особливо люди — поволі, але невпинно маліли.
Ми набирали висоту і швидкість, звикали до гуркоту, і я почув, що Марта з Лукою намагаються говорити. Спершу ця розмова складалася з суцільних перепитувань і непорозумінь, але невдовзі вони навчилися розуміти одне одного, а я, — як і Фйона, думаю, бо вона теж, хоч і роздивлялася навколо, ніби зосередила всю увагу на тому, що відбувалося позаду, — навчився розуміти їх.
— Була собі пара закоханих, — закричала Марта, але Лука тут же її перебив, заволавши:
— Яких?
— За-ко-ха-них, — повторила Марта. І продовжила:
— Одна пара закоханих вміла робити неймовірну річ.
— Ніч? — перепитала Фйона.
— Річ! — нахилившись вперед, крикнула Марта їй на вухо.
— Яку? — запитав я.
— Вони вміли контролювати стукіт свого серця.
— Полювати шурхіт молотого перцю? — перепитала Фйона.
— Не прикидайся, — гримнула на неї Марта. — Вони грали одне для одного улюблені мелодії.
— Злодії? — закричали водночос Лука і Фйона.
— Мелодії! — відповіли їм Марта і я.
— Як? — запитав Лука.
— А так: наприклад, він прихиляв до грудей її голову і вистукував мелодію. «Мішель, ма бел…», — заспівала вона.
— Вона називалась Мішель? — поцікавився я.
— Не знаю, яка різниця? — крикнула Марта. — Вона теж вміла таке робити.
— Що дробити? — перепитав Лука.
Цього разу Марта не відповіла. Я швидко повернув голову і помітив, що її вітрівка розщепнута, і що вона нахилила голову Луки і притиснула її до свого живота.
— Чуєш? — запитала його трохи тихше, але все ж ми з Фйоною це почули і перезирнулися.
— Тук-тук. Це стукіт кроків або серця, — сказав їй Лука.
— Це стукіт років, ти не сердься…
— Цей кіт сто років не вернеться…
— Що там знову з тим перцем? — запитала Марта, і ми засміялися.
Через якийсь час вони сидітимуть над жовтою водою озера: четверо людей і один пес. Мине ще трохи часу, і вони вже не зможуть сидіти там і дивитися на водомірок і на кола від крапель дощу. Хоча, може, на дні озера залишаться їхні відображення: відображення старих людей, цуценят, дерев і зірок.
Час для озер не обов’язковий.