ЧЕРВОНИЙ
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-3875-9
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «ЧЕРВОНИЙ». Краткое содержание книги:
З нашої позиції було добре видно стіну хати та вікно в ту кімнату, де замкнулася від нас господиня. Як от з-за рогу, крадучись, вийшли один за одним двоє чоловіків. Світанок тільки-тільки вступав у свої права, шурхотів дощ, надворі сіріло, і постаті несподіваних гостей було добре видно, проте розгледіти ще складно. Єдине, що я зміг роздивитися чітко: кітелі, схожі на польську чи німецьку військову форму, гостроверхий кашкет на голові в одного, звичайний картуз — на іншому, чоботи з високими халявами, в які заправлені холоші штанів, та автомати в руках.
Той, що йшов першим, зробив товаришеві якийсь знак. Другий бандерівець — а в тому, що це були вони, я не мав жодного сумніву — розвернувся всім корпусом у бік копиці, взяв автомат напереваги, і ми з Калязіним, не змовляючись, відсунулися далі, зариваючись у сіно ще глибше. Почувся легенький, проте наполегливий стукіт у скло. Я нашорошив вуха, намагаючись почути, про що вранішні гості говорять із господинею, яка, поза сумнівом, відчинила їм. Зі свого місця ми навряд чи почули б бодай уривки розмови, а за шумом дощу, що створював додаткову перешкоду, і поготів.
Готуючись до будь-чого, я міцніше, до болю в пальцях, стиснув руків’я пістолета. Час спливав повільно, і працював він не на нас, бо поволі-поволі світало, та й дощ ущухав. Якщо їх двоє, прикидав я подумки, ми з Калязіним зможемо прийняти бій, бо сили рівні. Тільки напевне ці двійко — лише розвідка, і десь поруч, неподалік від крайніх хат, на узліссі залягли ще з десяток бійців. Далі думки закручувалися вихором; залишалося тільки лежати, зарившись у сіно, та чекати, як поведе себе ворог.
Тим часом дощ припинився, стало зовсім тихо, і в цій передсвітанковій тиші до нас чітко долинули голоси:
— Куди ці москалі могли з хати подітися?
— Загнув ти, друже Мирон... Треба знати наперед, коли вони звідти вибралися.
— Вдова каже — нічого не чула.
— Думаєш, бреше?
— Для чого їй брехати? У неї москалі чоловіка розстріляли. Бач, друже Лютий, вони нас таки бояться — тікають, ховаються, все тихцем.
— Може, пошукаємо? Далеко не могли втекти, друже Мирон.
— Раз виповзли з хати серед ночі — досвідчені сучі сини. Чув, вдова казала: велике цабе до неї голова спати привів. Наче сам начальник міліції з Олики.
— Не може бути.
— Чому?
— А щоб так пощастило — не може бути.
— Де ж пощастило: втекла ж москальня...
— Та отож — начальник міліції не кожен раз сам до рук прийде.
— Аби ж знати...
— І я про це. Ось тому й пощастило, тільки не нам — йому. Слухай. — Пауза, яку витримав той, кого назвали Лютим, тривала страшенно довго. — А що, як вони он там, у копиці ночують?
Після цих слів я затамував дух. Не дихав і Калязін. Якщо вони підуть перевіряти, стріляти треба першими. Тільки тепер я второпав всю хибність ситуації: ми, представники влади, працівники міліції, вночі тікаємо з теплої хати на сіно, а потім змушені, мов ті миші, ховатися від бандитів, які поза законом. Так чия ж тут влада і хто тут закон?..
Але висновки, яких у офіцера міліції з’являтися не повинно, зупинив голос того, кого називали Мироном.
— Нема їх там, друже Лютий. Бігме нема.
— Чого це так?
— Дощ вночі падав. Ось тільки перестав, сам хіба не бачив.
— То хай собі дощ, пощо він нам?
— А якби москалі пхалися до тієї копиці, на землі б наслідили. Бач, волого і мокро, слідів не можна не лишити.
Ніколи не вірив я в Бога, ні тоді, ні потім. Особливо після того, з чим довелося зіткнутися незабаром і що затягнуло найближчими тижнями у вир трагічних та непередбачуваних подій. Може, дурницю скажу — тільки нема Бога після того, що довелося мені побачити на власні очі. Якби був — не допустив би... Але тоді, в копиці сіна, була коротка мить, коли я в Бога таки повірив, навіть помолився йому, як умів. «Господи, — промовляв я про себе, — дякую Тобі за те, що послав уночі той рятівний дощ, і саме тоді, коли ми вже заховалися від чужого ока, знищив дощ усі наші сліди на землі...»
— Твоя правда, — почулося нарешті. — Видно, дуже злякалися, далеко забігли. Нічого, ми на своїй землі — нікуди вони від людського гніву не дінуться. Гайда, друже Мирон, зовсім видно вже, Остап нервує, напевне.
У тиші почулися їхні кроки по вологій землі. Звуки віддалялися, дуже скоро зникли зовсім, і тоді ми з Калязіним, не змовляючись, спустилися зі стогу. Не поспішали спинатися на рівні ноги, посиділи, перевели дух, тоді полковник сплюнув і просичав крізь зуби: