ЧЕРВОНИЙ
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-3875-9
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «ЧЕРВОНИЙ». Краткое содержание книги:
Її надрукували на машинці. Видно — це друкована копія, навіть лишилися сліди друкарської фарби. З лівого боку було «ВОЛЯ НАРОДАМ!», по центру — «ВОЛЯ ЛЮДИНІ!», у правому куті аркуша — «СМЕРТЬ ТИРАНІЇ!». Трохи нижче, по центру, великими буквами розмістилося звернення: «ПЕРЕДАВАЙТЕ З РУК У РУКИ!» І вже потім — коротка стаття:
УКРАЇНЦІ!
Упродовж 1943, 1944, 1946 і тепер, до осени 1947 року видержала УПА сама-одна в тій нерівній титанічній боротьбі проти всіх величезних сил совєцької армії, совєцької пропаганди та совєцького поліційно-державного апарату. І сьогодні, коли більшовицька пропаганда знову готує грунт для святкування так званого звільнення українських земель, вона числить на коротку історичну пам’ять. Бо ми пам’ятаємо спільні відвідини Молотова й Рібентропа у Сталіна та Гітлера, спільні наради, спільні розбійницькі плани загарбників, спільні прийняття та обіди. А також спільні фотографії тих розбійників в газетах, де вони усміхнені, обнявшись під руки, мало не цілувалися.
Ще більше пам’ятаємо, як у нашого бідного колгоспника видирали останнє зерно більшовицькі комісари на допомогу Гітлеру. Як вони віддавали Гелерові всю нашу нафту і нашу бензину, щоб він міг краще воювати і поневолювати Європу. Того їхнього союзу, тієї спілки розбійників ми ще довго не забудемо. Тож даремно вони пробують усім іншим закидати співпрацю з німцями. Це ж власне вони, совєти — перші коляборанти та спільники Гітлера, перші палії цієї страшної війни.
Ми закликаємо Українців — не вірте більшовицькій пропаганді! Не вірте, що спільники Гітлера можуть звільніти народи. Вони можуть їх тільки поневолювати, як роблять це із нами, Українцями. Також не вірте тим, хто каже, що УПА ненавидіть усіх, хто прийшов до нас із Росії. Ми трактуємо тих москалів, які визнають основи нашого національного права, як наших сусідів і братів. Але тих москалів, які є шовіністами та імперіалістами, трактуємо як своїх найбільших ворогів, що відібрали нам волю і хочуть перетворити на рабів1.
Далі стояло: «ФАКТИ ТЕРОРУ НА ЗЕМЛЯХ УКРАЇНИ», але на цьому друкований аркуш обривався. Побачивши, що сторінка пронумерована, перевернув, глянув із іншого боку — чисто. Запитально глянув на Калязіна.
— Що?
— Це перша... А ще є? Друга, третя...
— А ти, я бачу зачитався? — Калязін, подавшись уперед, висмикнув аркуш у мене з рук, поклав назад у теку. — Взагалі-то, Михаиле, їх, цих сторінок, тут дванадцять.
— І все в такому ж дусі? — Я завмер, добираючи слів. — Насправді я вже не пацаном був дев’ять років тому...
— Ти про що?
— Ну... фотографії в газетах... Товариш Сталін і цей...
— А ось цього, Середа, я не чув! І слухати не хочу, зрозумів мене? Пропаганда, брат, вона все перекручує. Ми з тобою, — на слові «ми» Калязін зробив наголос, — не віримо. Бо знаємо, де правда і що влада наша нас не дурить. А тут люди не знають цього. І ще, Михайле, розберися, хто ти тут, а хто — я.
— Тобто?
— Українець ти для тутешніх бандерівців. Брат! — він розвів руками. — А я — москаль-окупант. Агітація, — Калязін на трошки замовк, потім повів далі, стишивши голос: — Говорив я тут із начальником політвідділу обласного МГБ. Він авторитетно довів: уся ця пропаганда розробляється в Мюнхені, бо американці ніби мають щось із ОУН... Хто у нас американці?
— Імперіалісти. — Я відчув себе на політінформації.
— Молоток! Ми з тобою, виходить, для імперіалістів тепер — спільний ворог. Але про те хай собі в кабінетах та управах думають, на те вони державна безпека. Наше завдання як представників органу охорони правопорядку — виявити, хто ці папірці в окрузі розповсюджує. Бо звідки вони приходять, уже відомо напевне. Не інакше Червоний, без нього тут таке не обходиться.
Почувши це ім’я вдруге, я запитав уже наполегливіше:
— Хто він такий, цей Червоний? Це прізвисько, або, по-нашому, кликуха, чи справжнє прізвище, за паспортом?
Перш, ніж відповісти, Калязін розлив по склянках горілку, спорожнивши нарешті флягу.
— Паспорта його, лейтенанте, я не бачив, — почав він, тепер ретельніше добираючи слова. — Але одне знаю напевне: він не ховається за прізвиськом, або, не має, як тут кажуть, псевдо. Звати його Данило, прізвище — Червоний. За даними як польської дефензиви2, так і НКВД — МГБ, раніше мав навіть кілька псевдо. Коли поляки його зловили в тридцять сьомому, називав себе Туром. До сорок четвертого проходив як Мартин та Дужий. Тепер, як свідчить зібрана МГБ оперативна інформація, він узяв собі псевдо Остап. Але ми й далі зватимемо його Червоним. Дуже гарно його прізвище лягає в оперативну розробку, я так собі думаю. Ти як, не проти?
1 Використано фрагмент справжньої листівки, поширеної УПА у 1947 році.
2 Дефензива — польська політична поліція та контррозвідка, діяла в період 1918—1939 років.