ЧЕРВОНИЙ
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-3875-9
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «ЧЕРВОНИЙ». Краткое содержание книги:
Коли розходилися — не втримався я, обійнявся з Василем Задурою. Так уже мені сподобався цей мужик, фронтовик, який не боїться косих поглядів, вбирається в міліцейську форму, служить Радянському Союзу і, як може, охороняє односельців від лісових бандитів. На відміну від них, дільничний не ховався і, як мені здалося, нікого особливо не боявся. Мовляв, я в себе вдома, у своїй хаті, а вони хай як хочуть... Домовилися, що прийдемо снідати, Задура навіть сам викликався проводити нас до вдови Килини, аби попередити її: гостям дорогим на ранок лише молока, а снідати для них уже готується. На це Калязін відповів — сам проконтролює, теж обійняв дільничного, правда, не так міцно, як я, — пам’ятав про субординацію навіть у такому стані.
А вже за годину, коли вдова поклала нам на підлозі дві великі перини, дві подушки та вибиті ковдри й залишила відпочивати, я переконався: мій колишній командир і теперішній начальник багато про що пам’ятає. Бо щойно я задрімав, віддавши тіло подушці з периною, як мене розбудив поштовх у бік. Спав я в одязі, зняв лише портупею та чоботи, а пістолет поклав поряд, тому й вхопив його, ще не продерши очей. Хотів запитати, що сталося, та раптом шорстка долоня затулила мені рота. У ніс вдарив запах тютюну, змішаного з потом, а просто у вухо я почув шепіт:
— Тихо. Мовчи, ні звуку. Роби, як я.
Відразу впізнавши голос Калязіна, я не розумів, що відбувається. Та, звичний до виконання наказів, у тьмі кромішній намотав онучі, взув чоботи й приладнав портупею. Схоже, полковник поряд робив те саме.
— Тихо, — повторив він із темряви. — Обережно рушай за мною.
Його тінь ковзнула до вікна, я посунув за ним, та мене зупинив шепіт:
— Постіль!
У першу мить не зрозумів, до чого тут постіль, та потім второпав; рвучко розвернувся, швидко розправив свою ковдру так, наче під нею хтось лежить, і знову повернувся до вікна. Калязін обережно прочинив його, вужем виповз назовні, обійшов хату кругом і порачкував через двір до копиці сіна під дерев’яним дашком, що тримався на чотирьох міцних жердинах. Я порачкував слідом, аж от Калязін підхопив легеньку драбину біля копиці, обійшов стіжок з тилу, приставив драбину, спритно заліз нагору, під дах. Мить — і я вже був біля нього.
— Скинь, — почув я новий наказ і, зрозумівши, про що мова, зіштовхнув ногою драбину на землю. Тільки тепер, примостившись біля Калязіна та чуючи його важке, змішане з духом випитого самогону, дихання, запитав:
— Що сталося?
— А ти хочеш, щоб щось сталося? — з нотками роздратування в голосі перепитав полковник. — Усе село знає, хто в цій хаті ночує. Хочеш жити — ніколи не спи в тутешніх хатах, особливо якщо господаря не знаєш.
— Усе так серйозно?
— А ти як думав? Розслабився зовсім, бачу, — просичав із темряви Калязін. — Так от, лейтенанте: тепер нуль двадцять. Три години тобі на сон, потім мене зміниш на три години. Завдання зрозумів?
— Так точно, — прошепотів я у відповідь.
Уклавшись під дашком на копиці, я закопався в духмяне сіно глибше. Тільки сон зовсім пропав, але я взнаки не давав: вмостився так зручно, як тільки міг, заплющив очі, стиснув у руці пістолет, поставивши його на запобіжник, і, сам того не помітивши, задрімав.
Я швидко прокинувся від обережного доторку Калязіна. Стояла ніч, тільки тепер її тривожну тишу порушував новий звук — шелест дощових крапель по дерев’яному дашку над нашими головами. Полковник нічого не сказав, просто простягнув мені свій командирський годинник, вмостився зручніше і скоро заснув, навіть тихенько підхропував. Я ж, влігшись на живіт, заступив, можна сказати, на варту, не даючи заколисати себе дощикові та насторожено вдивляючись у темряву.
Під ранок, коли на обрії поволі сіріло, підступний сон зморив мене на кілька хвилин. Бо, почувши якісь нові звуки, я відразу стрепенувся і зрозумів — задрімав на варті. За інших обставин трибунал, вважай, заробив. Звуки чулися від хати вдови Килини, і тепер я чітко вирізняв чоловічі голоси. Штурхнувши ліктем Калязіна, я скинув великим пальцем запобіжника, виставив пістолетне дуло перед собою й обережно виткнувся з копиці. Поруч напружено дихав полковник.