Пансіонат «Мірамар»
- Автор: Махфуз Нагиб
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Переводчик: Володимир Плачинда
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Пансіонат «Мірамар»». Краткое содержание книги:
Довколишній нелад вторгається в затишок пансіонату у вигляді тривіальних любовних інтриг, але він прозирає також у згадках про насерівську революцію і встановлений нею поліційний режим із претензіями на соціалізм, про світ злиднів і розкошів, злочинних афер і цинічного розрахунку, про політичні партії з їх ентузіазмом і глупством і нескінченними партійними чварами, про братів-мусульман, яких герой недолюблює, й комуністів, яких не розуміє.
Микола Рябчук
Заїхав до однієї старої відьми в Шатибі. Вона привела мені нічогеньку дівоньку. Потім я відобідав у другої відьми, що живе біля спортивного клубу. Вона запропонувала мені вірменку. А третя — з Сіді Габера — нагородила мене чудовою дівчиною — напівсирійкою-напівіталійкою. Я майже силоміць усадив її в машину: не хотіла кататися, мовляв, небо геть укрилось хмарами й може початися злива. Я сказав, що це моя найбільша мрія. І, як мені й хотілося, дорогою до Абу-Кіра линув справжній потоп. Я позачиняв у машині вікна й почав дивитися на патьоки води, на дерева, що гнулися під вітром, на пустелю довкруж.
— Це безумство, це безумство, — повторювала моя перелякана красуня.
Я сказав їй:
— Уяви собі: двоє подібних нам, зовсім голі, цілуються в машині при світлі блискавок, під гуркіт грому.
Вона відповіла, що це дурниці.
— Невже ти не хочеш тицьнути дулю стихії, перебуваючи в епіцентрі цього планетарного безумства?
Але вона торочила:
— Дурниці… дурниці…
Я заявив, що за хвилину все це однак трапиться, і допив пляшку горілки нахильці.
Щоразу, коли простір здригався від громових вибухів, я закликав грім гриміти ще гучніше, а небо — відкрити всі до решти шлюзи. Красуня почала нервувати, мовляв, зіпсується машина.
Я відповів їй:
— Амінь… амінь.
Вона переживала, що нас поглине нічний морок. Я відповів:
— Нехай він буде вічно!
— Ти божевільний! — вигукнула вона. Я ще голосніше закричав:
— Не дорікай мені, Фрікіко!..
За сніданком ми почули дивовижну новину: Зухра вирішила вчитися. Це повідомлення викликало різні коментарі. Хоча всі вони були протилежні, більшість відзначалася прихильністю до такого рішення. Ця новина глибоко вразила мене, роз’ятрила стару рану. Справа в тому, що я виріс без особливого догляду й тільки те й робив, що гуляв. Я ні про що не жалкував, а лише згодом збагнув, що час — нам не друг, як ми завше собі уявляємо, а справжній ворог. Ось ця селючка вирішила вчитися. Господиня розповіла мені, як Зухра потрапила в Александрію. Тоді я зрозумів, що вона справді лише служниця в цьому домі і, можливо, ще дівчина, якщо лише Сархан з тих, хто не любить незайманих.
Однак я вирішив хитро закинути пані:
— А я вже був подумав, що Зухра… — і зробив виразний жест руками.
— Ні, ні… що ти! — відповіла господиня.
— Може, ми все ж таки вирішимо питання про спільне дільце? — згадав я нашу недавню розмову.
— Бог з тобою, звідки в мене гроші? — запручалася та з хитрістю старої шльондри.
— А якщо я захочу запросити сюди дівчину? — спитав я майже пошепки.
Вона похитала головою.
— У пансіонаті стільки мешканців. Якщо я дозволю тобі, як бути з іншими? Але, якщо хочеш, я маю одну адресу…
Побачивши у вітальні Зухру, я привітав її з таким важливим кроком і жартома докинув:
— Старайся! Коли я розпочну свій гендель, мені буде потрібна секретарка.
Вона радісно посміхнулася і від цього ще більш погарнішала. Я відчув, що мій потяг до неї не зник.
Машина летіла вулицями й завулками. Чисте повітря, ані вітерцю. Я хотів отримати задоволення від швидкої їзди без перешкод і тому спрямував автомобіль до дороги, що перетинала пустелю. Тут я видобув з «форда» все, на що він був здатний. Пообідав у кафе «Бам-бам». Перехопив дівулю, що саме вийшла з перукарні. В пансіонаті був надвечір. У вітальні сиділа Зухра з якоюсь дівчиною, і я відразу здогадався, що це та вчителька. Господиня познайомила нас. Зазвичай повідомила про мене докладно, не забула й про сто феданів землі, й про гендлярські помисли.
Я сів поряд з нею й упівока почав роздивлятися вчительку. Гарненька. Трохи сутулиться, однак це майже непомітно. Ледь кирпатий ніс не псує обличчя, навпаки — робить його навіть привабливішим.
На жаль, такі дівчата не стрибають у гречку. Їм треба міцні, довготривалі взаємини. Та й цього їм замало — вони дивляться далі, їхня мета — одруження.
Однак, починаючи з наступного дня, я почав прогулюватися в районі Мухаррам-бека, де стоїть їх школа. Невдовзі мою настирливість було винагороджено: якось пополудні я побачив її на автобусній зупинці. Підвівши «форда», я запропонував їй сісти. Вона трохи повагалася, подивилася на важкі хмари, що затягли небо, і вирішила скористатися нагодою. Я довіз її додому, скаржачись дорогою на самотність в Александрії і розповідаючи про свої прожекти.
Прощаючись, я зробив останню спробу:
— Мені здається, нам треба зустрітися ще раз.