Пансіонат «Мірамар»
- Автор: Махфуз Нагиб
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Переводчик: Володимир Плачинда
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Пансіонат «Мірамар»». Краткое содержание книги:
Довколишній нелад вторгається в затишок пансіонату у вигляді тривіальних любовних інтриг, але він прозирає також у згадках про насерівську революцію і встановлений нею поліційний режим із претензіями на соціалізм, про світ злиднів і розкошів, злочинних афер і цинічного розрахунку, про політичні партії з їх ентузіазмом і глупством і нескінченними партійними чварами, про братів-мусульман, яких герой недолюблює, й комуністів, яких не розуміє.
Микола Рябчук
Сархан був неабиякий мастак травити анекдоти — ми аж тряслися від сміху.
Слухайте… читайте… це смертний вирок…
Невже англійці сидітимуть крячкою, поки комуністи переб’ють нас?!
Концерт розпочався. Всі — цілковита увага. Я слухаю одну, потім другу пісню, а далі мене бере нудьга. Від співів всі ледь не казяться, а я нудьгую на самоті. Найбільше мене дивує, що господиня теж любить Умм Кальсум. Певно, моє обличчя виказало здивування, бо пані сказала мені:
— Я завжди її слухаю.
Талаба Марзук теж уважно слухав співачку, потім нахилився до мене і прошепотів:
— Слава Богу, що вони не конфіскували мої вуха!
Журналістський блазень заплющив очі й перетворився ввесь у слух; чи, може, заснув? Я поглянув на Зухру, яка сиділа на стільці під ширмою.
Ох і гарна! Але чи слухає вона музику? Про що думає? Зненацька вона підвелася й пішла у внутрішні покої. Всі сиділи, мов п’яні. Тоді я теж підвівся й подавсь до ванної, розраховуючи перестріти Зухру дорогою. Я пірнув пальцями в її волосся і прошепотів:
— Немає нічого прекраснішого від співу: лише твоє обличчя…
Вона уникнула мене. Я хотів був обхопити її за спину, але не наважився, мене зупинив її холодний рішучий погляд.
— Я стільки чекав тебе, Зухро!
Вона повернулася до вітальні. Стривай лишень. У нашій садибі в Танті таких, як ти, десятки. Хіба ти не бачиш, що потрібна мені? Чи гидуєш мною, коров’яча балабухо?!
Я повернувся до столу. Охи та ахи від співу, якого я не чув, дратували мене ще більше. Непереборно хотілося виказати їм усе, що я про них думаю, щоб бути правдивим із собою бодай раз у житті; однак я стримавсь. У перерві, коли всі повставали, я полишив пансіонат.
Машина довезла мене до району Клеопатри. Вулицю пронизував холодний вітер, та мені, зігрітому горілкою, було байдуже. Я поправував до будинку одної кремезної мальтійки, яку не раз відвідував улітку. Вона неабияк здивувалася, побачивши мене опівночі та ще в таку гидку пору року.
— Дома нікого, крім мене, — сказала вона. — Та й запросити зараз вже пізно.
Це була п’ятдесятирічна крутобока вдовиця зі спраглим тілом і легким пушком над верхньою губою. Вона стояла в однім спіднім, і я заштовхав її назад до кімнати.
— Ти що? Я не чекала… — бурмотіла вона ошелешено.
— Не має значення, — сміявся я. — Все пусте. — Потім ми годину базікали про те та се, в тому числі й про мої плани в Александрїї.
— Багато хто кидає все й утікає звідси, — застерегла вона.
Я солодко позіхав.
— Не збираюся ні створювати компанію, ні будувати завод, — відповів я сонно.
— Отож тобі треба купити контору в якогось іноземця, що нагострив звідси лижі.
— Непогана думка. Але треба все гарно обмізкувати.
Коли я вертався до пансіонату, пішла справжня злива. Видимість була зовсім погана, хоча «двірники» працювали без упину. Я був злий на себе — стільки часу йде на пусте.
Хоча смердить кухнею, а чарівна.
— Мені дві грудочки, будь ласка.
Я попрохав цукру, щоб затримати її ще на хвилину.
— Ти занадто непривітна зі мною, Зухро.
— Нічого подібного, просто ти так себе поводиш.
— Я виказую свої почуття.
— Я тут тільки працюю, — пояснила вона.
— Добре. Залишимо це.
— Ти, здається, не віриш мені?
— Це ти мені не віриш, Зухро!
— Якщо ти порядний хлопець, то будь таким і зі мною.
Вона вийшла. Я встиг гукнути їй у спину:
— Я вічно тебе любитиму!
Я бачив вас разом. У коридорі біля ванної. Тебе і його, тобто Сархана. Він ласкаво торкався твоєї щоки. Ти не заперечувала. Твоя чарівна пичка, без тіні обурення, посміхнулася, світилась уся, а коса звабливо розгойдувалася. Джигіт випередив мене на пару днів, та нічого. Моя ще візьме.
Я довго сміявся, вмощуючись у «форді», потім вигукнув:
— Не дорікай мені, Фрікіко!
Я повіз Талабу Марзука до кав’ярні «Триатон». То була його ініціатива. Коли ми йшли між столиками, я раптом побачив Сархана — він розмовляв з якимось чолов’ягою. Ми привіталися. Талаба Марзук спитав мене, чим я займаюся. Я відповів, що їжджу машиною і обмізковую варіанти.
— Маєш досвід у якійсь галузі? — спитав він.
— Не маю.
— Не викидай гроші котові під хвіст.
— Я вважаю…
— Одружуйсь, берися за розум!
— Але я твердо вирішив парубкувати й зайнятися ділом, — відповів я, ледь стримуючи роздратування, що зростало в душі.