Пансіонат «Мірамар»
- Автор: Махфуз Нагиб
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Переводчик: Володимир Плачинда
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Пансіонат «Мірамар»». Краткое содержание книги:
Довколишній нелад вторгається в затишок пансіонату у вигляді тривіальних любовних інтриг, але він прозирає також у згадках про насерівську революцію і встановлений нею поліційний режим із претензіями на соціалізм, про світ злиднів і розкошів, злочинних афер і цинічного розрахунку, про політичні партії з їх ентузіазмом і глупством і нескінченними партійними чварами, про братів-мусульман, яких герой недолюблює, й комуністів, яких не розуміє.
Микола Рябчук
Я розповів їй про свої задуми. Коли викладав плани на майбутнє, вона зненацька вигукнула:
— Ох, везунчику!.. «Жанфуаз»… — проказала по хвилині, випустивши струмінь цигаркового диму. — Господар лаштується його продати.
— Оте задрипане казино? — я ледь ворушив неслухняним язиком.
— А ти краще помізкуй, у якому чудовому місці воно стоїть. Тут можна таке придумати… налагодити добру кухню…
Вона швидко переконала мене, що це казино неабияк прибуткове навіть зараз, а що буде потім, коли дати йому лад…
— Ти ж з народу, — казала вона мені, — і поліція зважить на це, я знаю, в мене тут досвід будь-будь. Влітку — повний аншлаг, та й потім не прогоримо — лівійці дадуть нам прибуток, у них стільки грошей від нафти, що вже й кури не клюють.
— Гаразд, підготуй мені зустріч з господарем.
— Ось трохи звільнюся і почну підбирати дівчат.
— Згода.
Вона поцілувала мене і спитала:
— Слухай, чому б тобі не жити зі мною?
— В цьому щось є, але ж ти ще мене до ладу не знаєш, а без цього не буває плідного співжиття. І взагалі — я не розумію оцього, що зветься коханням.
Годині о десятій ранку я повернувся до пансіонату. Внизу, біля ліфта, стояв Сархан. Ми вдали, ніби не побачили один одного. Напевно, прийшов у гості до сім’ї нареченої. Раптом він обернувся до мене:
— Це через тебе я зіткнувся з Махмудом.
Я змовчав.
— Він сам сказав.
Я — ані пари з уст. Сархан заревнував.
— Одне слово, ти зробив негідно, чоловіки так не роблять.
Я нарешті не витримав:
— Замовкни, сучий сину!
Ми зчепились, але підскочив сторож із дружками й нас розтягли по кутках. Бійка згасла, але ми й далі перекидались прокльонами.
— Я тебе навчу ума-розуму!..
— Стривай лишень! — горлав він щосили.
— Ходи сюди, я випущу з тебе твій мерзенний дух… — не здавався я.
У вітальні, біля приймача, сиділи господиня й Талаба Марзук.
— Іди до нас, — радо посміхнулася пані,— ми говоримо про новорічний вечір. Талаба-бек запропонував податися до казино «Монсеньйор», тоді як Амір-бек хоче залишитися тут.
— А де Амір-бек?
— Сидить у кімнаті, тут йому прохолодно.
— Ну й грець із ним, а ми підемо до «Монсеньйора». Гульнемо до самісінького ранку!
Трохи згодом я оголосив:
— Нарешті моя справа зрушилася!
Вислухавши мене уважно, пані розчаровано промимрила:
— Не квапся… подумай краще…
— Годі думати.
— Наш «Мірамар» кращий, — мовила вона й, повагавшись, докинула: — Я справді хочу ввійти до тебе в пай.
Я розмовляв з нею про «Мірамар», про «Жанфуаз», а сам розмірковував, як краще і веселіше провести новорічну ніч.
Того ж вечора познайомився з власником «Жанфуаза». Ми зустрілись у його кабінеті і досить швидко про все домовилися. Вирядивши останніх гуляк, він запросив мене до себе додому. Там я здибав Сафію. Розмова знову зайшла про Новий рік, і ми домовилися з нею зустріти його разом в «Жанфуазі». Я привітав себе, що відпала необхідність відзначати Новий рік у гурті стариганів.
Коли зранку ввійшов до вітальні, застав там господиню і Талаба-бека. З їхнього похмурого вигляду я зрозумів, що трапилося лихе.
— Чув новину? — відразу спитав мене Талаба Марзук. — По дорозі до «Пальми» знайшли тіло Сархана аль-Бухейрі.
Якусь мить я ошелешено мовчав. Потім мене охопила тривога, що було цілком природно.
— Мертвий? — перепитав я.
— Убитий.
— Але ж…
— Ось глянь газету, — озвалася господиня, — жах! Нас чекають неприємності — серце мене не обманює.
Я згадав про нашу останню сутичку біля ліфта і подумав, що неприємності, про які просторікувала стара пані, — не минуть мене.
— Знайшли вбивцю? — спитав я навмання, відчуваючи, що бовкнув дурницю.
— Однак це… — почала була господиня.
— Чи були у нього вороги, ось головне… — перебив її Талаба Марзук.
— Що там думати, — озвався я, — тут у нього не було друзів.
— Невже він ворогував з кимось?
— Рано чи пізно все з’ясується… А де Зухра?
— В кімнаті, геть змарніла, — відповіла господиня.
Йдучи сюди, я збирався повідомити пані, що намірився їх покинути, однак зараз це було б нерозумно.
Коли підвівся, щоб вийти з вітальні, мене зупинив Талаба Марзук:
— Можливо, нас викличуть до поліції.
— Нехай допитують.
Я вирішив трошки розім’ятися і рушив вулицями Александрії. Низько над землею купчилися хмари, легкий вітерець сипав піском.