Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.
- Автор: Жеребцова Полина
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-8343-8
- Переводчик: Роман Трифонов
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.». Краткое содержание книги:
Поля
Хочу вчитись. У нас буде школа?
Мама дізналася, що її знайомого вбило в серпні. Він у своєму дворі був. Його звали Алауді. Мене няньчив, коли я була маленька. Мама засмутилася.
Хтось убив кошенят, які жили під сходами. Розстріляли по одному на очах у кішки. Я бачила їхні трупики. Тьотя Фатима і мама ховали кошенят.
У моїх друзів, Сашки й Ерика, вбило тата. Їхній тато був азербайджанець, а мама росіянка. Його вбило в будинку. Коли стріляли і росіяни, і бойовики.
Ерик має 14 років, а Сашка — 10 років. Ерик побіг до шпиталю, і в нього стріляв снайпер. Але він добіг. А його тато все одно помер. Тепер у них тільки мама й бабуся залишилися.
Сашка боїться стрілянини. Якщо стріляють, він лежить у коридорі й голову затуляє руками.
Поля
Діти мене ненавидять у школі. Каміння кидали в мене й Альонку, коли ми йшли додому. Я навіть їх не знаю. Просто вони довідалися, що маємо російські прізвища, і кричать: «Російські свині». Це нова школа — мій шостий клас.
Один хлопчик із десятого класу підійшов і при всіх мене вдарив. Ми стояли в залі — мій клас і вчителі. Я від удару впала на підлогу. На мені біла кофтинка вся забруднилася. Він сказав: «Ти російська сука!» — і пішов.
А всі відвернулись. Ніхто мені не допоміг підвестись. Навіть учителька нічого йому не сказала.
Я не знала, як бути. Мені стало так соромно! Я зовсім не вмію захищатись. І бути «росіянкою» погано. А раніше так не було.
Поля
Мене хвалили за твір. Його читали перед усім класом. Я написала про вітрильник. Вітрильник пливе в океані. На землі війни, а на ньому мир. І там усі ті, хто не хоче воювати. Мені поставили п’ять із плюсом за сюжет і три з мінусом за орфографію. Коли я пишу, то роблю купу помилок.
Ще приходив інший учитель. У всіх дітей питали: хто в їхній родині бойовик? Обіцяли винагороду та курорт. Діти говорили, а це все записували на аркуші. Потім роздавали подарунки. Мені не дали нічого.
На фізкультурі я пішла надвір, а діти з нашого класу взялися за руки і давай кричати:
— Ми не будемо з тобою гратися! У тебе російське ім’я! Іди геть! Забирайся! Росіянка!
Учитель змовчав. А в мене всередині порожньо стало. Чому вони зі мною так? І я пішла. Сиділа сама на лавці серед дерев. Нещодавно там знайшли труп чоловіка в куртці. Його об’їв пес. Він тут кілька днів лежав.
Поля
Сьогодні мені вперше зізналися в коханні. Я читала Блока, мого улюбленого «Демона». А тут Сашка постукав. Син тьоті Алі. Постукав і каже:
— Я тебе люблю, Полю!
Він молодший за мене на рік.
Поля
Звичайно, я не сказала. Але мені більше подобається його старший брат Ерик. Він дуже хоробрий. Він бігав рятувати тата.
А Сашка маленький.
Коли моя мама кричить на мене, свариться, Сашка стукає до нас, ніби кличе мене винести сміття. У нас величезний смітник за будинками, схожий на гору Еверест щурячого масштабу. Ніхто сміття машиною роками не вивозить. Ми беремо відра і йдемо туди. Так він рятує мене від матінки та її стусанів.
Я у тьоті Валі й Альонки. Вони живуть у діда Паші в приватному секторі.
Я прийшла додому зі школи: двері відчинені, ключі в замку, а мами немає. Ніде. Побігла до тьоті Валі. Вона каже:
— Маму твою вбили! Усіх росіян ріжуть, убивають. Ходімо шукати її тіло.
Ми повернулися до нас додому. Тьотя Валя каже:
— Відчиняй шафи! Шукай. Російські військові здали Ґрозний — тепер нас усіх повбивають. Усіх.
А я її слухаю, і в мене руки трусяться. Чому маму вбили? До чого тут моя мама? Як мені ця клята війна набридла!
Ми відчиняли всі шафи — шукали. Тьотя Валя сказала, що маму розчленували й у шафу сховали. Потім тьотя Валя мене до себе забрала. Каже, що в дитбудинок не відправить. Будемо з Альонкою як сестри жити. Виїдемо до Росії!
Мама прийшла. Вона на базарі була. Ключі у дверях забула просто. Як же ми налякались! Я плакала. У мене щось у горлі заніміло, і я задихаюсь.
Мама сказала, що вона ходить у хустці й має довгий кавказький ніс — ніхто не стане її вбивати. А тьотя Мар’ям сказала, щоб вона все ж таки обережнішою була.
Тьотя Валя хоче виїхати, але квартиру не купують.