Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.
- Автор: Жеребцова Полина
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-8343-8
- Переводчик: Роман Трифонов
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.». Краткое содержание книги:
У дворі багато жителів. Дітей! А стріляють снарядами прямо по двору. Діти маленькі не розуміють, що не можна виходити.
Я виходила вдень і бачила Ваську. Він на рік молодший за мене. Грався надворі. Тут стали стріляти, і ми в їхньому під’їзді сиділи. Дідусь Ідрис сказав, що війна скоро скінчиться, і дав нам пряник. Ми пряник поділили.
Бачила хлопчика Іслама з провулка. Він був із мамою. Вони, пригинаючись, бігли під обстрілом повз паркан.
Я взяла мамині парфуми й побризкалася. Мама внюхала і так мене побила! Руками та рушником. Боляче. Сказала, щоб я нічого в неї не брала. За мене тато Васьки заступився. Але вона і на нього кричала. Мама кричить і б’ється. Чому?
Поля
Вибухи у дворі. Я сиджу на кухні. Наш будинок горить. Усі верхні поверхи. Дим. Але я не йду. Я здригаюся, коли залітає снаряд у верхні поверхи, але сиджу. Не рухаюсь. Не йду в коридор або на вулицю.
Мами немає. Вона пішла з людьми на рибну базу. Там у ящиках риба. Мама обіцяла принести риби старим із другого поверху і з будинку навпроти. Вони не мають що їсти. Мама пішла з іншими тьотями.
Я сиджу на кухні. Я не знаю, як прийде смерть, і мені не страшно, тільки коли пишу. Я думаю, що роблю щось важливе. Я буду писати.
До нас днями приходив дядько Адам. Вибачився. Мама йому все сказала за тьотю Валю. Адам вибачився, сказав, що йому соромно. Він думав: Валю налякає — і вона втече, а йому — квартира й речі!
— Я вбити не хотів, — сказав дядько Адам. — Тільки налякати.
Він теж ходив на базу по рибу, але нікому не дав без грошей. Продавав!
Пожежу загасили в нашому під’їзді, а будинок № 88 горить. Ох, горить! Дим чорний валить. Усюди стрілянина. Кудись Лайла зникла. Бойовики десь поділися. Російські солдати наступають?
Поранило хлопчика в середньому під’їзді. Йому 7 років. Усі ноги в осколках. Спухли.
Прийшла мама. Роздала рибу. Безкоштовно. Нам дві рибки залишила. Мама й сусідки потрапили під стрілянину.
Інгуші, родичі тьоті Мар’ям, сказали, що підуть у біженці. Вертольоти й літаки стріляють по «коридору», коли люди йдуть. Багатьох убило. Жінка з дитиною довго лежала на трасі, розкинувши руки. Тьотя Мар’ям бачила.
Мама сказала, ми не підемо по «коридору» в біженці. А Барт і Зулва з дитиною підуть. А нам вони свої ключі дали. Сказали, в них у приватному будинку підвал, щоб усі люди, хто бажає, ішли в їхній дім і ховалися. Усю їхню їжу можна брати і їсти.
З нами вирішили піти Юрій Михайлович і його дружина. Вони дуже бояться бомб із літаків.
Тьотя Валя й Альонка пішли до діда Паші та дядька Саші. Ті мають приватний будинок у провулку. Дядько Саша — друг загиблого Альончиного тата. Він добрий! Завжди дітям роздає подарунки, цукерки, коли його зарплата. Ми з Альонкою чекаємо на цей день. Нам він багато чого купував.
Убило старих у п’ятиповерхівці. Її вночі обстріляли з танків. Вона горіла. Люди тікали. Старі не встигли.
Поліна
Буду все писати послідовно. Останні тижні літаки літали колами. Кидали бомби. Вертольоти теж!
Я дивилася на небо і думала, що нам дали 48 годин. Стільки по радіо сказали — потім усіх уб’ють.
Ми сиділи в маленькому підвалі. Там не сховатися від «глибинних бомб» — це бомби, які стирають на порох будинки та людей. Якась сволота придумала нас убити ними. Ми сиділи в темному, задушливому підвалі: я, мама, дідусь Юрій Михайлович і його дружина, бабуся Наташа, — і чекали смерті.
Будинок приватний, тих самих людей, котрих ми й не знаємо як слід. Вони в біженці пішли. Пішки. Дорогу обстрілювали. І ніхто не знає, чи живі вони. Ми їли борщ із капусти. Пекли перепічки на багатті, коли стріляли тихіше.
А ще що сталося! Ми з мамою пішли до нас у квартиру ввечері — води принести для квітів. На вулиці світло було. Там багато сусідів біля під’їзду. Затишшя. Тьотя Тамара, її діти, і дядько Адам, і багато сусідів. Пісні співали й насіння гризли. Ми сказали «Добрий вечір!» і пішли до себе. Тільки двері зачинили. Такий вибух! Мене жбурнуло до кухні, через увесь коридор. Я полетіла на підлогу! Мама впала. У під’їзд снаряд залетів. Звідкілясь бойовики прибігли. Мабуть, із садів — у дворі їх давно не було. Вони прибігли, стали поранених людей витягати. Запах горілого, дим у під’їзді! Крик жахливий! До нас залетіли, кричать:
— Дайте бинти! Купу людей поранено, сусідів ваших!
Мама схопила простирадло, стала рвати його. Потім бачить у бойовика ніж за поясом. Кричить:
— Ножем швидше!
Вони стали різати простирадло й сусідів перев’язувати. Я лежала на підлозі. У вухах дзвеніло. Потім мама каже: