Справа прокурора Малахова

Марія Іванівна знову глянула на обох, ніби порівнюючи або оцінюючи.

— Ну, годі сперечатися, а то ви ще поб’єтеся, чого доброго. — Рухом руки, повільно опущеної на стіл, вона поклала край усім можливим особистим розмовам. — Перед нами зараз найголовніше завдання — точно і повно визначити всі, я це підкреслюю, всі причини вибуху, а не тільки ті, які вже зараз зрозумілі. Це наше найголовніше завдання.

Ігнатьєв знову сів на диван і розпачливо розвів руками.

— А коли визначите, будете зразу ж новий дослід ставити?

— Спочатку все визначимо, а там зробимо повторний дослід. Відступати нам, по-перше, пізно, а по-друге, немає підстав. Ніякісіньких підстав.

— Абсолютно правильно, — схвалив Боровик.

Ігнатьєв знову пересів до столу. В усіх його поривчастих нервових метаннях по директорському кабінету було щось істеричне, розпачливе, мало не трагічне. Боровик подумав, що зараз важко визначити, як буде поводитись Ігнатьєв наступної миті — зарегочеться чи заплаче.

— Не дозволю я вам більше експериментувати з моїм винаходом, — вигукнув Ігнатьєв. — Я його хазяїн! Зрозуміли ви? Я! Я маю право заборонити!

— Я вже тобі поясняв, «хазяїне», — іронічно відповів Боровик, — що цей винахід є справою честі всього нашого заводу. А хто хазяїн, це вже хай наступні покоління досліджують.

— Я не маю наміру чекати наступних поколінь. Я хазяїн винаходу і забороняю все! Зрозуміло? Забороняю.

Басова дуже уважно подивилася на нього, помовчала, щось обмірковуючи, ніби з боку на бік обертаючи і розглядаючи самого Ігнатьєва. Вона хотіла все збагнути і продумати, не поспішаючи з висновком, щоб не помилитись, бо помилку у ставленні до людини вважала найважчою.

— Я тебе, Ігнатьєв, добре розумію, — заговорила вона. — Всі почуття твої розумію, хоч скажу щиро, захоплення чи поваги вони у мене, пробач, не викликають. Але людей треба сприймати такими, як вони є, а не вигаданими, не такими, якими тобі хочеться, щоб вони були. Отже, доведеться нам з тобою працювати, незважаючи на те, подобаємося ми одне одному чи навпаки. Це вже ваги не має, робота всіх помирить. Твоє бажання ще довгі роки над винаходом попрацювати я теж розумію. Дала б я тобі ці чотири роки, але вже сказано — нема їх у нас. Тихого життя можна не сподіватися, це я напевне пообіцяти можу… От недавно в газеті товаришка одна моя, Ганна Кирилівна Малахова, дуже хороші слова написала: «В наші дні великі відкриття завжди вимагають сміливості, дерзання, бо інакше втрачається найважливіший і неповоротний фактор — час». Неповоротний. Подумай про це слово. Для нас, — у нашому світовому змаганні з дюпонами, виграти час — означає виграти все. А ти чотири роки просиш.

— Ну, звичайно, — відповів Ігнатьєв, — дружина прокурора може писати в газеті все, що завгодно. Її до відповідальності ніхто не притягне. А от коли нам з вами до слідчого йти доведеться, то отакими статтями виправдатися не вдасться.