Джерело

Ленґдон намагався усвідомити вагу слів Едмонда й серйозні наслідки.

— Я… навіть не знаю, що сказати.

— Немає потреби казати. Я сподіваюся, що зможу знайти час докладно обговорити майбутню презентацію після виголошення, а зараз маю порозмовляти з тобою про темний бік ситуації — про те, до чого призведе моє відкриття.

— Гадаєш, будуть наслідки?

— Не сумніваюся. Відповівши на ці питання, я поставив себе в пряму опозицію з усталеними духовними вченнями, які розвивалися протягом століть. Питання створення людини і того, що на неї чекає, традиційно є сферою релігії. Я втрутився в цю галузь — і представникам релігій світу не сподобається те, що я збираюся виголосити.

— Цікаво, — відказав Ленґдон. — І саме заради того ти мене випитував про релігії торік за обідом у Бостоні?

— Саме так. Може, пам’ятаєш, що я особисто тебе запевняв: за нашого життя міфи релігій будуть практично зруйновані науковими відкриттями.

Ленґдон кивнув. «Таке важко забути». Зухвалість заяви Кірша слово в слово закарбувалася в ейдетичній пам’яті Ленґдона.

— Так. І я заперечив: релігія пережила протягом тисячоліть великий поступ науки й виконувала важливу роль у суспільстві; релігія може еволюціонувати — але ніколи не помре.

— Точно. А я також сказав, що тепер знайшов мету в житті: зробити так, щоб наукова істина викорінила міф релігії.

— Так, сильно сказано.

— І ти мені кинув виклик, Роберте. Заперечив, що коли мені трапиться «наукова істина», яка конфліктує з принципами релігії чи підриває їх, то я маю обговорити її з богословом, сподіваючись, що я сприйму: наука і релігія часто намагаються сказати одне й те саме різними мовами.

— Пам’ятаю, звичайно. Науковці і духовні особи використовують різний словник, описуючи ті самі таємниці всесвіту. Конфлікти між ними часто є семантичними, а не посутніми.

— Що ж, я вчинив за твоєю порадою, — сказав Кірш. — Порадився з духовними очільниками щодо мого нового відкриття.

— Так?

— Знаєш Парламент світових релігій?

— Звичайно. — Ленґдон дуже захоплювався тим, як це зібрання сприяє діалогу різних вір.

— Сталося так, — сказав Кірш, — що цього року Парламент проводив засідання під Барселоною — у годині дороги від мого дому, в абатстві Монтсеррат.

«Мальовниче місце», — подумав Ленґдон, який багато років тому бував на верхівці тієї гори.

— Коли я почув, що він відбувається того самого тижня, коли я планував оприлюднити своє велике наукове відкриття, не знаю, я…

— Подумав, що то, можливо, Боже знамення?

Кірш засміявся.

— Щось таке. І з ними зв’язався.

Ленґдон був вражений.

— Ти промовляв до всього парламенту?

— Ні! Це занадто небезпечно. Я не хотів, щоб інформація поширилася до того, як я виголошу її сам, тож я домовився про зустріч із трьома з них: представниками християнства, ісламу та юдаїзму. Ми вчотирьох приватно зустрілися в бібліотеці.

— Мені дуже дивно, що тебе пустили в бібліотеку, — промовив Ленґдон. — Наскільки мені відомо, це священне місце.